Остерігайтеся котів - Жиль Легардіньє

Він помічає, що я тремчу. Бере мене за руки.

— Жулі, все гаразд. Усе скінчилося. Він ще раз не вибухне. Але тобі потрібно подихати чистим повітрям на кухні, тому що тут можна отруїтися. Я не хочу закінчити вечір у відділенні «швидкої допомоги».

Я слухаюся. І запитую так, наче я тут ні до чого:

— А що твій товариш зробив із живленням?

— Він пошкодив маленьку деталь, нікчемний резистор. У цих машинах розміри елементів не мають значення в порівнянні з їхньою важливістю. Цей випадок надовго вкарбувався в нашу пам'ять.

«Ти теж, Жулі, опанувала одну річ. Ти винайшла бомбу вповільненої дії, яка вибухає, коли їй зручно».

Рік ще раз оглядає машину.

— У тебе є ліхтарик?

Він одразу посміхається та додає:

— Звичайно, є, і він для тебе дуже цінний…

Я хотіла крізь землю провалитися. Мій ідеальний вечір перетворюється на розслідування після замаху на вбивство. Відправте мене в карцер. Якщо я дам йому ліхтарика, через якого мені затисло руку в поштовій скриньці, він побачить деталь, яку я пошкодила, щоб заманити його до себе. Ви уявляєте жах і безглуздя такої ситуації?

Я вдала, що нічого не чую і продовжую вдихати свіже повітря на кухні, як собака, що виставив голову крізь прочинені дверцята автомобіля, сп'янілий від вітру, з обвислим язиком. Рік не наполягає, він просто цікавиться:

— Ти вимикала комп'ютер на ніч?

— Не завжди.

— Тож тобі надзвичайно пощастило, адже за такого вибуху серед ночі в тебе міг статися серцевий напад, та ще й могла загорітися ковдра.

«Подивіться-но, мені пощастило… Наше перше побачення перетворюється на поле битви. Якщо це не щасливий випадок, то…»

Він додає:

— Тепер ми завжди будемо згадувати, що під час нашої першої вечері був грандіозний спалах! Але з цим запахом і димом, мені здається, важко продовжувати…

— Ми ж не розійдемося просто так!

Зрадницький крик душі. Знаю, що не мала цього робити, але все сталося само по собі. Його два останні гребінці, мабуть, уже вистигли, мій приклеївся до стіни, а під ним — розбита тарілка. Приємна дружня атмосфера розвіялася, і мою квартиру заповнив запах паленого. Я на межі депресії.

Він виходить із кімнати:

— Якщо бажаєш, ми можемо віднести твою смачну вечерю до мене.

Вдячність переповнює мене. Навіть якщо це вправний шпигун-утікач, я ніколи від нього не відмовлюся. Я готова підтвердити, що провела з ним ніч, аби забезпечити йому алібі. Я й справді готова провести з ним ніч, щоб усе було реалістичніше.

Ми складаємо все на тацю і прямуємо до його помешкання. Він позабирав зі столу зайве, і ми розсміялися. Немов двоє підлітків, що потай улаштували пікнік.

— Вибач, — каже він, — у мене немає гарної скатертини і мої склянки геть не годні, та принаймні ми зможемо завершити вечерю й не вчадіти.

Сідаємо, і — о диво! Ми знову розмовляємо так, наче комп’ютер не вибухав. На хвильку мені здалося, що ми продовжуємо наш спокійний вечір, і навіть підводжуся, щоб піти до холодильника, але опиняюся перед дверима до його туалету.

Рік не стримується від сміху. Цього разу в ньому немає нічого штучного. Він щирий, гучний, веселий. Такий, як мені подобається.

— Облиш, — каже він, — я принесу твій торт.

Я сідаю і спостерігаю за ним. Він викладає кремово-полуничний торт на велику пласку тарілку. Це моя перша заробітна плата в пекарні. Мадам Бержеро подарувала мені його з подякою за мою недільну працю. Простягаючи мені коробку, вона сказала, що з мене, поза сумнівом, вийде гарна продавчиня і той час, який мені знадобиться на пошуки самої себе, їй буде приємно провести зі мною. Це не простий торт, це — мій шанс, плід моєї праці, і я розділю його з Ріком.

— А в школі ти був старанним учнем чи розбишакою?

— Маленьким серйозним хлопчиком. Любив добре посміятися, але ніколи не був блазнем. Удома все було не так просто…

Він замовкає. Підводиться з-за столу, видно, що йому незручно, наче він забагато сказав. Ніби він проговорився і це його гнітить. Коли я потрапляла в ніякове становище, він завжди поводився чемно. Тож мушу йому віддячити. Я веду далі:

— А мене залишили на другий рік у передостанньому класі.

— Через який предмет?

«Через хлопців».

— Математика, але здебільшого через поведінку.

— Ти розбишака?

— Саме так, мсьє!

Посміхаючись, він розставляє тарілки для десерту. Раптом завмирає. На цей раз він не сказав нічого такого, через що мав би перейматися. Нашорошується.

— Ти нічого не чуєш?

— Що я маю почути?

Він повертається й біжить у ванну. За ним затріснулися двері.

Чую, як він буркоче. До мене долинають звуки, які неможливо розпізнати. Він лається. Жодного сумніву: це саме він завалився на сходах, коли вимкнулося світло.

— Жулі!

Я підбігаю. І не наважуюся відчинити двері. Цікавлюся:

— Ти хочеш, щоб я зайшла?

— Так, будь ласка.

Цього разу чую шум. Штовхаю двері й бачу Ріка у ванній, на нього потоком ллється вода з закріпленого на стіні водонагрівача. Він безрезультатно намагається затиснути щось. Злиться:

— Я так і знав, що потрібно було перевірити сантехніку, але думав, що вона ще трохи витримає…

Вода цюркоче звідусіль, аж із ванни виливається. Я наближаюся, незважаючи на залиту підлогу. І стурбовано кажу:

— Не обпечися.

— Це кран із холодною водою. Ти можеш перекрити воду в кухні під раковиною? Будь ласка…

— Зараз.

Я відчиняю шафу під раковиною й шукаю. Відсуваю все, що заважає. Бачу досить великі інструменти. Помічаю кран, простягаю руку, намагаюся перекрити, але мені не вдається. Напевно його заклинило, бо надто старий. Тисну щосили, але він не рухається. Роздратована, повертаюся до ванної. Вода дедалі тече, Рік весь мокрий.

— Мені не вдається, бракує сили.

Рік іще намагається спинити воду, яка все заливає. Він оцінює:

— Якщо я відпущу, то зірве кріплення і ми все затопимо. Паскудство, ці старі квартири…

— Я можу підмінити тебе.

Він кидає на мене оком. Води дедалі більшає. Я наполягаю:

— Я менша за тебе, але думаю, що зможу. Іншого виходу нема…

Він покірно погоджується. Я знімаю взуття й прямую до нього. Крізь струмені води, які заливають йому обличчя, він викрикує:

— Вибач, що змушую тебе це робити. Залазь у ванну. Потрібно, щоб ти зайняла моє місце й міцно затиснула кріплення. Іржа, мабуть, сточила металеву стінку резервуару, і її може зірвати разом із трубою.

Я киваю, що зрозуміла. Переступаю через край ванни. Крижана вода вкриває мої ноги. Напір набагато сильніший, ніж здається. Я