Остерігайтеся котів - Жиль Легардіньє

Я майже біля дверей, коли чую, хтось мене кличе:

— Жулі, це ти?

Голос долинає з верхнього поверху. Я перегинаюся через поручні й витягую шию.

— Хто там?

— Це мадам Рудан. Чи не могла б ти піднятися, будь ласка?

З багетом у руці, я долаю два поверхи. Проходжу повз двері Ріка. Він там?

Мадам Рудан чекає на мене на сходовому майданчику. У неї доволі стомлений вигляд.

— Я щойно була в тебе. Дурепа, забула, що ти працюєш у суботу. Тож мусила почекати.

— Треба було залишити записку чи зателефонувати…

— Мені довелося б знову спускатися, а в моєму віці я себе бережу. Що ж до телефону, у мене його вже нема… У тебе є хвилька?

— Звичайно.

Вона жестом кличе мене за собою. Цими днями я відвідала як ніколи багато квартир у цьому будинку. У її помешканні я наче подорожую в часі. Усе старе, потемніле. Фарба вицвіла, потріскалася. Тепер невідомо, якою вона була спочатку. Дерев'яний стіл, єдиний стілець. Над білою емальованою раковиною — єдина тарілка з надщербленими краями. Старий холодильник, ще із заокругленими краями, ричить, як дизельний двигун. На ньому — порожня ваза. Я знала, що мадам Рудан — найстаріша мешканка будинку, але я й подумати не могла, що настільки.

Вона підтягнула до себе старий поламаний табурет, а мені запропонувала стілець. Я відмовилася:

— Давайте поміняємося, якщо ви не проти.

Вона без умовлянь погоджується. Здається, у неї болить спина. Нічого дивного, зважаючи на переповнений візочок, який вона повсякчас тягає.

— Можливо, ти цього не знаєш, Жулі, але я тебе знаю вже давно. Замолоду я ходила прасувати речі до сусідів твоїх батьків. І чула, як ти смієшся в саду з твоїми друзями…

— Ви ніколи мені цього не розповідали.

— Я мало говорю. Але я була щаслива, коли ти сюди переїхала.

Дивно, але вона заздрісно дивиться на мій багет.

— Тобі, мабуть, цікаво, чому я тебе покликала.

— Справді.

— Я довіряю тобі, і якщо ти погодишся, то хотіла попросити тебе про послугу. Мушу поїхати на кілька днів.

— Подорож?

— Не зовсім. Мені потрібно в лікарню.

Я насуплюю брови.

— Щось серйозне?

— У червні я пройшла обстеження, здала аналізи, і результати не зовсім добрі. Лікар попросив зробити ще раз, і все підтвердилося. Минулого тижня я знову ходила в лікарню на біопсію, а вчора мені повідомили, що необхідна госпіталізація хоча б на місяць.

Вона це спокійно говорить, без особливих емоцій.

— Як бачиш, я не заможна, і якби органи соціального забезпечення не взяли все на себе, то померла б.

— Чим я можу вам допомогти?

Вона показує на двері своєї кімнати.

— Я б хотіла, щоб ти попіклувалася про єдину важливу для мене річ…

«Вона попросить годувати сім'ю переселенців, якій вона таємно надає притулок. Це схоже на неї, у мадам Рудан велике серце».

— …Якщо я повернуся, то потребуватиму її, щоб жити далі.

Вона підводиться, опираючись на стіл, і маленькими кроками йде до своєї кімнати. Старе ліжко з кованими прикрасами, як робили колись, протерта до дірок перина, маленький нічний столик, на ньому стара світлина, а поруч старовинна лампа, нашвидкуруч полагоджена шафа й запилена картина, що зображає сцену жнив.

Вона наближається до вікна, відчиняє й насилу починає перелазити через підвіконня. Я злякано скрикую:

— Не стрибайте!

Вона тихо посміхається:

— Не хвилюйся, Жулі. Поглянь.

Вона показує мені на вулицю, я витріщаю очі. Просто під її вікном знаходиться маленький город, влаштований на пласкому даху сусіднього будинку. Помідори, салат, горох, інші овочі й декілька кущиків полуниці ростуть у її таємному саду.

— Я все зробила потай. Приношу у візочку землю й вирощую овочі. Ніхто про це не знає. Ті, із сусіднього будинку, можливо, колись помітять, але коли то буде…

Їй приємно бачити моє здивування. Справді, потрібні заповзяття та неабияка відвага, щоб облаштувати це дивне місце.

— Ти мене дуже виручиш, якщо за моєї відсутності приходитимеш поливати грядки. Я так старалася, щоб опорядити все це. І мені буде боляче, якщо мої овочі загинуть. Можеш брати їх собі, буде шкода, якщо пропадуть.

Я вражена й ошелешена.

— Чому ви нічого не казали раніше? Я б вам допомагала.

— У кожного своє життя. Я не люблю завдавати клопоту.

— Коли вам потрібно бути в лікарні?

— У понеділок вранці. Я покладу ключі у твою поштову скриньку.

— Куди вас госпіталізують?

— В лікарню Луї-Пастер.

— Я вас провідаю.

— Не марнуй свого часу. Ходімо краще подивишся, де я тримаю поливальницю й городнє приладдя.

29

У мене склалося враження, що за останні три тижні я пережила й відчула більше, ніж за все своє життя. Я надто спустошена. Забагато емоцій — і таких різних… Я залишила багет Мадам Рудан і спустилася до себе. Одягла Рікову сорочку й намагалася зібратися з думками. Ще відчутний запах паленого. Я ретельно запакувала свій зруйнований комп'ютер у сміттєвий мішок, думаючи, що з ним робити. Потім запалила ароматичні свічки. Проте аромат жасмину, перемішаний із запахом згорілих електричних складових, не дуже приємний…

На столі у вітальні й на кухні досі розкидані залишки нашої перерваної вечері. Прибираю майже все. Утім, не хочу відразу мити його тарілку та склянку. Так я ще відчуватиму його присутність. Хтось мені казав, якщо випити з чийогось келиха, то можна дізнатися всі його думки. Я дуже хочу спробувати. І нарешті дізнатися, що він про мене думає і що робить з усіма цими дивними інструментами, зібраними під раковиною. Цей хлопець справді дивакуватий.

Хтось стукає у двері. Мабуть, мадам Рудан забула мені щось сказати. Я відчиняю. Це не мадам Рудан. Це чоловік, у чию сорочку я вдягнена і який ніколи не повинен бачити мене в такому вигляді, як-от зараз.

— Привіт.

— Добрий день, Ріку.

Він дивиться на свою сорочку:

— Вона тобі пасує. Ще раз дякую за вчорашній вечір. Це було казна-що, але мені сподобалося.

— Мені теж.

— Запах паленого ще не вивітрився?

— Я запакувала комп’ютер у поліетиленовий пакет, думаю викинути його.

— Якщо хочеш, я можу спробувати врятувати дані з твого жорсткого диска.

— Якщо вважаєш, що це можливо, то була би вдячна, але, мабуть, у тебе є щось інше до роботи. Там не було нічого важливого.

— Я заберу й подивлюся, коли буде вільна хвилинка.

— Дуже ґречно з твого боку.

Він дістає