Остерігайтеся котів - Жиль Легардіньє

Викладаючи профітролі на посрібленій таці, мадам Бержеро одразу мене запевнила:

— Відсьогодні роботи в нас побільшає. Люди повертаються з відпусток.

По відчиненні клієнтів було небагато. Я подумала, що, можливо, вона помилилася і всі ще відпочивають.

Та помилялася я. Від дев'ятої години не було часу й присісти. Ми дедалі швидше і швидше обслуговували людей, та черга знову вишиковувалася аж до вулиці. Я ще ніколи не бачила стільки клієнтів, які щойно від сну. Більшість із них були добряче засмаглими. Деякі підлітки приходили зі старанно завченим списком. Інколи люди затримувалися, щоб розповісти в кількох словах про свою відпустку. Мадам Бержеро їм відповідала однаковими фразами, але змінювала слова, щоб кожен покупець у черзі отримав свою порцію уваги. Уявіть, яку пам'ять потрібно мати: «Дивлячись на вашу засмаглу шкіру, можу припустити, що погода була гарною», «Я ніколи там не була, але певна, це чудовий край», «Одного разу я по телевізору бачила репортаж, було дуже гарно, вам пощастило», «Там добре готують, але не так добре, як у нас!»… Тридцять років у цій справі. Та в неї десятки таких фраз напохваті. Тільки цього ранку я їх усі почула щонайменше по десять разів. Коли всі нарешті поприїжджають і отримають свій комплімент від мадам Бержеро, вона знову заховає їх до наступного року, як різдвяні прикраси. Більшість клієнтів провели відпустки у Франції, дехто — за кордоном, вони ще й досі одягаються в речі, куплені під час мандрів, щоб ще трішки насолодитися приємними відчуттями. Ті, хто прагнув справити незабутнє враження, голосно розповідали про казковий відпочинок на райських островах на іншому краю світу.

Ближче до обіду в крамницю зайшла маленька дівчинка. Вона мене просто зачарувала. Я наче побачила себе двадцять років тому. Скромна, в акуратній сукні. Вона ввічливо привіталася зі всіма й попросила багет. Коли мадам Бержеро віддала їй решту, вона порахувала монети й одразу поквапилася до вітрини із цукерками. Мені добре знайоме це відчуття: мить, коли все можливо. І хоча грошей стане лише на одну цукерку — вибір такий великий! Це дивовижний момент. Уперше спостерігаю за ним з іншого боку вітрини. Тепер розумію, чому щоразу в мадам Бержеро такий зворушений вигляд. Дівчинка вибрала цукерку у формі маленької пляшечки коли. Я й досі пам'ятаю цей смак. Спочатку вам пощипує язик, ви відчуваєте дрібні кристалики цукру. Потім проявляється смак содової, цукерка стає дедалі м’якішою, а насолода дедалі більшою. Я б дуже хотіла обслужити маленьку дівчинку, але нею зайнялася Ванесса. Та вона, мабуть, знову прийде.

Я ще не наважуюся говорити з клієнтами. Обслуговую їх, відповідаю, посміхаюся, але сама не починаю розмови. Щоразу кожен із тих, хто постає переді мною, викликає певні почуття. Думаю: оцей міг би стати моїм найкращим другом, а цей — найзапеклішим ворогом. Але ж ми з вами знаємо, що це неправда.

Один клієнт просто змусив Ванессу підстрибнути: старенький чоловік, невисокий на зріст, лисуватий, у старомодній сорочці, коротких штанах і в'єтнамках.

— Цим займайся сама, — кинула вона до мене, удаючи, що зайнята меренгами. — Я його терпіти не можу. Він настільки капосний, що мене мало не нудить.

Чолов’яга і справді мав не бездоганний вигляд, але ж не варто так різко реагувати… Він п'ятий у черзі. Жінка, що розплачується, зізнається, що їздила побачити сім’ю в Іспанії. Вона це говорить без жодної прихованої думки. І тут цей тип голосно коментує:

— То треба було там залишатися, нас тут і так уже багато.

Запала незручна тиша.

Наступна відвідувачка скаржиться на брак новин від дочки, яка поїхала в подорож. І чолов’яга знов не губить можливості, щоб кинути слівце:

— Хвилювання часто здатне перебільшувати істинну сутність речей…

Пригнічена тиша. Настала його черга. Ванесса йде в підсобку, тримаючись за живіт.

— Та це ж новенька! — починає він.

Втручається мадам Бержеро:

— Доброго дня, мсьє Калан. Маєте чудовий вигляд.

— Скажіть їй, що мені потрібно, а то я втомився повторювати. Не хочу постраждати від некомпетентності новенької. Їй потрібно вчитися. А де Ванесса? Я б хотів привітатися з нею…

— Ми їй переловімо, — відповідає власниця. — Жулі вас обслужить.

Потім повертається до мене:

— Половину багета, добре пропеченого, хліб із родзинками, не надто липкий, і меренгу з кремом для мсьє Калана.

Я виконую. Він підозріло спостерігає за моїми жестами.

— Ні, не той хліб із родзинками, — заперечує він. — Я хочу той, що позаду.

Я підкоряюся й кидаю оком на вулицю, коли раптом крізь вітрину помічаю Ріка, який пробігає повз. Бермуди, футболка. Він вибрався бігати. Я стурбована. Незважаючи на його швидкість, я точно запримітила наплічник.

— Щодо тістечка, то ви сказали меренга з кремом, так?

Дріб’язковий чолов’яга зводить очі до неба й голосно зітхає:

— Це поганий початок! Навіть не здатна запам'ятати три товари. Подумайте про зміну професії!

Втрутилася мадам Бержеро:

— Це її перший день, мсьє Калан, ви ще побачите, вона вам сподобається.

Зі зневажливим виглядом він мені кидає:

— Живи, щоб учитися, і ти навчишся жити.

Він забирає свої покупки, решту й виходить із крамниці. Неймовірно, але тої миті, коли він переступив поріг, напруження послабилося. Наче ми всі, утому числі й клієнти, відчули однакове полегшення. Ванесса повернулася.

До обідньої перерви в нас більше не було подібних випадків. Ванесса показала мені, як замикати двері й опускати жалюзі на вітрині.

Я би з радістю провела час, вистежуючи, коли повернеться Рік, але мадам Бержеро запросила всіх на обід. Оскільки цей день перший для мене й один з останніх для Ванесси, вона організувала застілля для всієї команди.

У залі для випікання працівники відставили мішки з борошном і візки, щоб звільнити місце. За довгим столом нас зібралося дев’ятеро. Мадам Бержеро на чолі, вона також подає страви. Жюльєн — праворуч від неї, а решта працівників посідали як хотіли. Ніколи, працівник-пекар, умостився навпроти мене й не зводив із мене очей. Ванесса розповідає:

— Жулі обслуговувала Калана й мало не провалилася!

— Який же набридливий стариган! — вигукує власниця, розливаючи вино чоловікам.

Ніколи нахиляється до мене:

— Він і справді тупутний, цей старий…

«Тупутний?»

Дені, головний кондитер, бачить мою розгубленість. Нахиляється й пояснює:

— Тобі знадобиться час, щоб навчитися говорити а-ля Ніколя. Він поєднує слова, щоб винайти інше. Тупутний — це тупий і каламутний. Правильно, Ніколя?

— Саме так, мсьє Дені.

Дені шепоче мені крадькома:

— Тільки в пекарню беруть на роботу таких дивних хлопців. Для тортів потрібні справжні професіонали.

— Я тебе почув, — обурюється Жюльєн. — Дай моїм хлопцям спокій. Мої не бавляться, намазуючи своїх подружок кондитерським кремом…

Ніколя знову нахиляється