Остерігайтеся котів - Жиль Легардіньє
Наблизившись до входу в собор, ми опинилися посеред численного натовпу. Величезні плакати сповіщали про подію: «П’ятий музичний фестиваль під патронатом піаніста-віртуоза Аманди Бернштейн». Захід доволі популярний, але я ніколи не була на ньому. Утім, завдяки Дідьє я нічого не слухала, окрім його жалюгідних пісень.
Мені цікаво почути, що можуть видати молоді таланти з округи. Спонсорами заходу є мерія, регіон і славнозвісні майстерні Шарля Дебрея — засновника відомої марки шкіряних виробів, чия мануфактура забезпечує місту деяку популярність.
Святково одягнена публіка поспішає до собору Сен-Жюльєн, переповненого, як у знаменні дні. Минаючи вхідну арку, я примружую очі та тримаюся Ріка. Мрію про майбутнє весілля Сари й думаю про нас. А я хочу вийти заміж?
У нефі трішки прохолодно. Рік веде мене до перших рядів.
— Тут має залишитися два місця для нас…
У центрі олтаря, перед престолом, стоїть чорне фортепіано. Сонячне світло заливає весь простір, міниться барвами у вітражах і відбиває їхні мотиви на могутніх кам’яних колонах, що підтримують склепіння. Шум кроків і голосів підсилює відчуття важливості майбутньої церемонії. Помічаю кількох клієнтів із банку, кількох із пекарні. Тут навіть мсьє Пінг, власник китайської крамниці.
Помалу люди всідаються. З’являється мер і піднімається на сцену. Запала тиша.
— Добрий день усім і дякую, що вас так багато прийшло на цьогорічний фестиваль. Сьогодні фіналісти відбіркових турів, які відбувалися протягом року, продемонструють вам свою майстерність. За підсумками їхніх виступів ми оголосимо головного переможця. Дехто з вас прийшов подивитися на молодих талантів із нашого міста, інші хочуть насолодитися виступом неперевершено! Аманди Бернштейн, яка зробила нам честь своїм візитом, але ми всі тут через любов до музики, мистецтва, бла-бла-бла…
Рік уважно слухає. А я крадькома дивлюся на його профіль, на руки, які він статечно поклав на коліна.
— …Не буду змушувати вас чекати й передаю слово нашому щедрому меценату — мадам Албан Дебрей.
Публіка аплодує. Мадам Дебрей — єдина онука й спадкоємиця засновника відомої марки, обличчя компанії, як це прийнято казати. Сумки й валізи, розроблені її знаменитими батьком і дідусем, популярні в усьому світі та коштують шалених грошей. Високоякісна шкіра, винятково оригінальна форма, а особливо — маркетинг серед зірок і коронованих осіб здатні переконати тисячі жінок, що їм бракує елегантності без сумки «Шарль Дебрей» у руці. Мадам упевнено прямує на сцену. На ній довга червона сукня й діамантова прикраса, яку неможливо не помітити. Вона має гарний вигляд, уміє триматися й ніколи не втрачає нагоди виставити напоказ останню модель сумки, яка теж забезпечить їй статки і славу…
— Ласкаво просимо всіх! — починає вона.
Мадам говорить про творчість, таланти, емоції, усі думають, що йдеться про музику, але вона не може відмовитися від задоволення розповісти про свої ательє.
Добре, що вона підтримує такі заходи, але цікаво: це для того щоб дати шанс молодим талантам чи для задоволення свого еґо?
Рік теж уважно її слухає. Я б сказала навіть, уважніше, ніж мера. Він не зводить із неї очей, не рухається, обличчя звернене до сцени, руки стиснуті в кулак.
Вона завершує промову, бажаючи успіху кандидатам, і пропонує для початку уривок у виконанні Аманди Бернштейн.
Зал аплодує. Не звертаючи уваги на людей, входить маленька жінка в сукні, що скоріше скидається на подвійні віконні фіранки. Вона граційно рухається багатовіковою кам’яною підлогою та під вигуки захопленої публіки прямує до фортепіано. Не відволікаючись на овації, сідає за інструмент. Тієї миті, коли вона зводить руки й кладе їх на клавіші, шум затихає. Злинають перші ноти. Дебюссі. Не варто бути знавцем, щоб захоплено насолоджуватися цим творінням. Це властиво будь-якому виду мистецтва. Воно нас зачаровує. Пальці піаністки бігають клавішами, народжують мелодію, яка розливається в просторі нефу. Нас сотні, але ніщо не заважає магії, яка нами опанувала. Дивні створіння — люди. Подумати лишень, який талант, яке вміння необхідно було мати, щоб ця композиція зазвучала зараз на цьому інструменті, у цьому місці у виконанні маленької жіночки… Це просто запаморочливо. Два століття зусиль і пристрасті, щоб нарешті всі присутні, кожен зосереджений на своїх відчуттях, зачаровано об'єдналися у вирі емоцій. Музика мене чарує.
Рік слухає, але здається незадоволеним. Неможливо запитати його, доторкнутися до нього. Аж до останньої Амандиної ноти публіка заворожено слухала. Думаю, що я одна з перших почала аплодувати. Я так рвучко звелася з місця, що на мить спіймала себе на думці, чи не зробила це завчасно. Наче якась безкультурна, наважуюся завадити виступу своєю бурхливою реакцією. Абсолютний кошмар на одну мікросекунду. Дякую, Боже: не лише я підвелася і твір уже добіг кінця. Маленька жіночка, але велика артистка зникає, навіть не подивившись на публіку. Ми їй пробачаємо. Вона ж подарувала нам таке неймовірне задоволення.
Потім настала черга молодих фіналістів. Не так просто виступати після такого початку. Чотири піаністи й одна флейтистка. Зізнаюся, що надаю перевагу фортепіано. Флейтистка розпочинає фестиваль. Вівальді, аранжування для флейти. Високі ноти, здається, зараз пройдуть крізь кам’яні стіни, настільки вони тонкі. Незважаючи на мої побоювання, мені сподобалося.
Перший піаніст сідає за інструмент, йому лише чотирнадцять років. Він вибрав джазову композицію і видається справді здібним. Присутні зачаровані. Другий, трішки старший, неперевершено виконує твір Шопена. Третя, маленька дівчинка Роман, дуже гарно грає, незважаючи на декілька неточних нот. Виступи йдуть один за одним, але не повторюються. Коли останній, четвертий, піаніст займає своє місце, то я не вірю своїм очам. Це одна з дочок власника китайської крамниці. Її звати Лола. Вона єдина привіталася з публікою. Уже далеко по обіді, і втомлена публіка мріє про вручення призів. Проте коли Лола розпочинає грати, глядачі завмирають. Рахманінов, якого неможливо грати дитині її віку. Уривок розкішний, і вона виконує його божественно. Моделює, проживає його, перевершує сама себе. Її маленькі пальчики літають над клавішами. Бездоганний момент витонченості. Вона не здається ні надто серйозною, як попередні два хлопці, ні напруженою, як дівчинка з флейтою. У неї щасливий вигляд. Вона може грати вдома чи перед сотнею тисяч глядачів — і буде такою самою. Нам безмежно поталанило бути сьогодні свідками цього чарівного дійства.
Коли вона завершила грати останні акорди, то зірвала більше аплодисментів, ніж Аманда Бернштейн. Публіка оживилася завдяки цій маленькій сором'язливій дівчинці, яка, подякувавши, поспішила пригорнутися до своїх батьків.
Мер повертається під вигуки «браво», яким, здається, ніколи не буде краю. Запрошує мадам Дебрей приєднатися. У нього в руках конверт з ім'ям переможця:
— Настав час винагородити того чи ту, хто заслуговує на підтримку. Погодьтеся,
