В`язнем під трьома режимами. - Іван Дрогомирецький
Вибрали нас шістдесят в’язнів з бараку і сказали, що завтра поїдемо у командерівку. На другий день машиною завезли нас до Зулю. Це невелике містечко недалеко Ваймару. Там були фабрики зброї, де працювало багато людей, переважно з України, вони носили на грудях 08Т.
Нас помістили в невеликому бараці без колючого дроту. Довкола стояли вартові. Першої ночі поляк намагався втекти і був убитий на місці. Гнітюче враження справив його труп під бараком, весь у крові. Ніхто більше втікати не хотів.
У нашій бриґаді найбільше було поляків, кілька чехів, один грек, українців кільканадцятеро. «Капо» був німець-комуніст. Його помічник форарбайтер, чех, теж комуніст, студент права, великий русофіл. Дорікав нам, українцям, що ми — фашисти, зрадили Сталіна, продали Гітлерові Україну. Таку наругу ми зносили весь час. Поляки наструнчували на нас, українців, «капо».
Нас привезли сюди проводити каналізацію. Тут будували барак для цивільних робітників місцевих фабрик. Робота була не дуже тяжка: ніхто нас не бив, зупу приносили з фабрики, ту саму, що давали цивільним. Не треба було годинами стояти на «апелю». Так ми працювали до кінця вересня. Потім повернулися до Бухенвальду. Нашого баракового вже не було, його вислали на фронт. На це місце прийшов комуніст Ерік. Він дуже любив тих, хто носив букву «Е», бо вважав, що всі «рускі» комуністи, не любив українців з Галичини.
Від баракового ми почули новину, що в таборі є жінки, яких можна ввечері відвідати. Такий візит коштує дві марки. їхній барак був недалеко від нашого. Там було сім молодих жінок з Майданеку: п’ять польок і дві румунки. Вони погодилися добровільно. Вдень вони прогулювалися біля бараку, а ввечері приймали візитерів. Вони ходили в цивільній одежі, харчі давали їм з есесівської кухні, зате мусили приймати певну кількість чоловіків. Не знаю, хто до них навідувався. У таборі була чутка, що один польський офіцер попав до своєї дружини. Чи це була правда — не знаю, але таке могло бути.
В таборі життя не змінилося. Кожний день відбувалися «апелі». Кожний день формували нові робочі команди, і під звуки оркестри, немов ріка, плили тисячі нещасних жертв: голодні, виснажені до краю, ішли на тяжкі роботи.
Під брамою стояли ті, що були призначені до страти. Був такий закон, що за якусь провину, переважно за спробу втечі, вони мусили стояти під брамою, аби всі в’язні на них дивилися. Так стояли до неділі. У неділю сполудня, коли ми верталися з роботи, виганяли всіх на площу. Там уже була приготована шибениця. Перекладачі всіма мовами оголошували, що такий-то бандит намагався втекти, тому буде зараз покараний, і на очах усіх нещасну жертву вішали.
Подібні сцени відбувалися щонеділі. Ми вже були привикли до таких подій. Вони вже не справляли на нас великого враження.
День і ніч у крематорію горіли людські тіла, це був єдиний вихід з цього пекла, мало хто вірив, що пережиє ті знущання. Але я вірив і других підтримував на дусі. Коли ми повернули зі Зулю, то працювали в лісі на будові залізниці. Робота була не тяжка, а головне
— можна було купити за 50 пфеніґів зупу з кульбаби. Та зупа голоду не заспокоювала, але як хтось мав з дому сухарі, розмочував в тій зеленій юшці і трохи підкріплювався.
В неділю не всі команди йшли на роботу, виходили на головну площу. Там відбувалися різні торги, виміна товарів, що кому вдалося роздобути, кому з магазину, кому щось вкрасти від другого. І так торгівля процвітала, головною валютою був тютюн.
Крім торгівлі, можна було почути якусь новину із фронту (в той час була така чутка, що Гітлер програє на всіх фронтах і хоче замиритися з аліянтами, є надія, що війна скоро закінчиться, але такого не сталося і ми далі терпіли).
Одної неділі я на роботу на пішов, пішов на площу, може, щось виміняю за тютюн, який у мене був. Цілий час я мріяв про шкіряні черевики, такі черевики були в магазині. Німці забирали від французьких полонених і скидали до магазину, а французам давали дерев’яні. В магазині працювали в’язні, переважно комуністи, вони виносили з магазину черевики й інші речі. Як я вийшов на площу, підходять до мене двох доходяг: один уже старший, а другий ще зовсім молодий, на грудях у них буква «R». Звертаються до мене: «Гей, польський, маєш табак? Віддам маргарин». Я їм кажу, що я такий польський, як вони рускі. «Українець, да, такий самий, як ви». «Табак в тебе є?» «Є», — кажу. «Дай дві скрутки, віддам маргарин».
— «Закурити то я дам даром, а маргарин з’їжте самі». Вони закурили: «Крепкий в тебе табак». Коли розговорилися, виявилось, що то були батько і син, українці з Харкова, їх вивезли до Німеччини на роботу, вони пробували втікати, і їх посадили в кацет. Таких було багато. «Слухай, — каже батько, — крепкий в тебе табак, може, тобі щось треба, дасиш табаку, а ми тобі постараємо». «Постарайте мені шкіряні черевики, кожані бутінки». — «Да, скільки скруток дасиш?» — «Дам добру жменю». — «Добре, ми тобі бутінки постараємо». Батько до сина: «Знаєш, Мітька, там один руский має хороші бутінки, треба в нього замахорити». «Знаєш що, дружок, ти завтра раненько зайди в уборну, перед «апелем», принеси табак, а бутінки будуть».
Цілий вечір я радів, що буду мати шкіряні черевики. Раненько біжу до уборни, так, як ми договорилися, і бачу, є черевики, акуратні на мою ногу. Дав я їм добру жменю тютюну і порцію хліба, ми обмінялися за обув, вони були дуже задоволені, і я був щасливий, бо це улегшувало життя в кацеті. В тих черевиках я ходив до кінця війни, потім я ще виміняв светер, що багато спричинилося до збереження мого здоров’я.
Харків’яни часто мене відвідували в моєму бараці, я їм давав закурити, але незабаром я знову виїхав в командерівку.
Зібрали нас двісті в’язнів і сказали, що кудись поїдемо. Всі
