В`язнем під трьома режимами. - Іван Дрогомирецький

Пояснив, як треба поводитися, щоб уникнути побоїв. Якщо між вами є такі, що були форарбайтерами, били вас або робили якусь кривду, можете їх забити, нічого вам за те не буде. Накінець найрадіснішою була вістка, що шість тижнів не підемо до роботи, будемо відпочивати.

Наступного дня було ще темно, як нас розбудили і наказали йти вмиватися. На площі яких сто метрів від бараку стояв мурований будинок, де в’язні вмивалися і полагоджували фізичні потреби. Серединою проходив глибокий рів, по якому спливали бруди. Тут відбувалися всякі виміни, наприклад порція маргарини за дві дзиґарки. Тут теж відбувалися екзекуції. Я зайшов до приміщення і побачив багато людей, в куті метушився гурт людей і кричав: «Забіць! Забіць!» (Забити! Забити!). На долівці лежав чоловік у крові і просив благаючим голосом: «Браця! Літосьці! Браця, літосьці! Шесьцьоро дзеці в дому» (Брати, милосердя, шестеро дітей лишив вдома).

«Брати» не слухали, били камінням, копали ногами, на благання відповідали: «Ти мав милосердя, як вбивав людей?» Чоловік лежав у крові, його називали найгіршими словами, не знаю, як довго били, бо я не міг дивитися на ту сцену і пішов до бараку.

Так убили шістьох бриґадир-форарбайтерів. Група розлючених убивців зайшла до нашого бараку, питала, хто знає таких, що знущалися над людьми. У 62-му бараці не знайшли, але хтось сказав, що є такий Кравець, що бив в’язнів на 63-му. Але Кравець сподівався такої кари і заховався десь під нарами. Шукали його пару днів, не могли знайти. Коли вже той шал минув, лишили його в спокої.

Рано на «апель» нас не виганяли надвір, «апель» відбувався в бараці. По «апелю» видали нам харчі на цілий день: невеликий буханець хліба на трьох, 20 грамів маргарини, 20 грамів (паштетної або кров’яної) ковбаси і каву з жолудів. У порівнянні з Майданеком це було щось неймовірне. Деякі з’їли відразу все, а деякі, сильної волі, залишили кусень хліба на вечерю. Були такі курці, що віддавали маргарину за цигарки.

По сніданку ми вже були вільні. Одні повилазили на нари, відпочивали, інші пішли у двір оглядати табір. Табір стояв серед лісу, на високій горі. Повітря було тут гостре, тому, мабуть, нам дуже хотілося їсти. Наш малий табір був відокремлений від головного. В ньому стояли три дерев’яні бараки, обведені в два ряди колючим дротом. Дріт був наелектризований. Хто не хотів довше терпіти, йшов на дроти. Поки дійдеш — уб’ють пострілами з вежі. Вежі розміщені одна від одної через сто метрів. Вартові — есесівці. За вбитого в’язня їм давали шість пачок цигарок і тиждень відпустки.

Коли я оглянув табір, зайшов до умивальні. Там зустрічалися товариші, зав’язувалися нові знайомства. Там я зустрівся з багатьома українцями, зокрема з Олексою Радкевичем, з яким приятелював до його смерті (1975 р.). По полудні відбувався лікарський огляд. Проходив спокійно, ніхто нас уже не бив, як у Майданеку.

Огляд проводили самі в’язні. Лікар — молодий поляк, з ним двох санітарів. В’язні скидали одяг, інші в’язні машинками стригли волосся. Лікар оглядав дуже поверхово. Як у когось були рани від побоїв, санітари бинтували папером, потім кожного скелета важили, Звичайна вага була від ЗО до 40 кілограмів. Я важив 37 кілограмів. Вся адміністрація внутрі табору була в руках в’язнів — німецьких комуністів. Есесівці вночі до табору не заходили. Писарі, табірна поліція, баракові — всі ті посади займали німецькі комуністи. Серед них було багато інтеліґентів. Кухню і магазини обслуговували всякі сектанти, що не хотіли йти до війська. Релігійні сектанти мали трикутники фіолетові, сексуальні збоченці — рожеві, саботажники

— чорні, кримінальні злочинці — зелені, вони були відокремлені від політичних.

У Бухенвальді була фабрика зброї. Багато в’язнів там працювало, їх використовували як дармову робочу силу. Були й інші фабрики. Одного дня бараковий оголосив українцям, як хочуть, можуть відокремитися від інших. Запропонував нам зібратися в кінці бараку. Ми дуже зраділи, що будемо разом. Із шестисот нас зібралося сорок. Не всі українці хотіли відокремитися, боялися, що їх поляки будуть переслідувати. І не помилилися. Поляки почали на нас нападати, ображати брудними словами. Найбільш ворожо ставилися до українців, бувших горожан Польщі, вони рахували нас поляками, тому що мали букву «Р», а говорили по-українськи. Говорили, що нема ніякого українського народу — це русини, із польських і російських слів створили собі мову, а ніякої української мови нема. Дуже неприємно було нам слухати ті образливі розмови, але ми нічого не могли вдіяти, бо нас було менше, і ми мовчки терпіли. А ніякі арґументи до них не проявляли, бо то були люди, насичені польським шовінізмом. Були серед поляків і порядні люди, але то були одиниці. Вони не мали впливу на ту малограмотну масу.

Дуже небезпечний був закон за крадіж хліба, бо як хотіли когось забити, то проголосили, що він украв хліб. Одного ранку проголосили, що Лейко вкрав хліб і треба його покарати. Я знав Лейка з Майданеку, бо робив у його команді, він був дуже добрий чоловік, нікого не вдарив і не зробив ніякої кривди. Коли прийшли вбивці і хотіли Лейка витягнути на подвір’я, я зібрав хлопців, що Лейка знали з Майданеку, закликали баракового і розказали, що Лейко хліба не крав, що це провокація, що на Майданеку, коли був форарбайтером, нікого не вдарив і ніякої кривди не зробив, і так ми Лейка врятували.

Одної неділі рано бараковий оголосив, що можемо написати додому поштову карточку, але німецькою мовою такого змісту: я живий, здоровий, можете присилати мені тридцять марок раз на місяць, харчові пакунки і написати карточку. Такі привілеї мали всі, крім руских. Рускі і всі інші горожани Совєцького Союзу не мали таких привілеїв. Мало хто знав німецьку мову. Хто знав, писали цілий день і не вимагали за те ніякої винагороди. Лише Кравець, що його минула кара за Майданек, вимагав за написання карточки порцію маргарини. Як почули про це у 63-му бараці, кілька охочих витягли Кравця на подвір’я і в жорстокий спосіб його вбили.

У Бухенвальді в’язням було краще, як у Майданеку. Тут нас не били, їсти давали так, що можна вижити. Але термін нашого відпочинку наближався до кінця. Нас знову чекала тяжка праця. Найбільше боялися попасти в каменоломи. Там, розказували, було найтяжче. В’язні довго не витримували.

Що діялося на волі, ми не знали. Були такі вістки, що війна скоро закінчиться, що німці хочуть погодитися із західними державами, що німці зазнають великих втрат на фронтах. Мало хто в