В`язнем під трьома режимами. - Іван Дрогомирецький
На другий день дощ ущух. Був гарний сонячний ранок. Десь коло полудня поїзд рушив. Ми їхали через ліс, виїхали в чисте поле. Нараз налетіли американські літаки, опустилися низько і почали обстрілювати поїзд. Вартові кинулися тікати, в’язні — за ними. Паровоз був розбитий, один есесівець і два в’язні вбиті.
Коли все скінчилося, охоронці стали заганяти нас до вагонів. Деякі хлопці під час стрілянини не тікали на поле, а зайшли до вагона, де есесівці зберігали харчі, забрали хліб. Коли есесівці помітили брак хліба, почали шукати. В кого знайшли хліб — того відразу стріляли. В моєму вагоні одному хлопцеві вдалося захопити буханець. Коли ревізія наближалася до нас, він розломив буханець на шматки і роздав. Мені теж попав кусень. Коли ревізори дійшли до вагона, я той хліб уже з’їв. Гадченкові, що сидів біля мене, пощастило знайти на полі торішній буряк, половинку він вділив
мені. Тим буряком я трохи притамував спрагу, яка дуже мене мучила, трохи підкріпився, і, може, це врятувало мені життя.
Ввечері пригнали паровоз і ми рушили далі. Доїхали до якоїсь станції недалеко містечка Целе Крайц Ґарделґен. Там стояли цілий день. Ні їсти, ні пити не давали. Ми були виснажені до краю. Дозволяли вийти з вагона у крайній потребі, але не всі мали силу. Я ще пересувався, попід вагонами знаходив кропиву, якийсь бур`янець, зривав і їв.
Біля нашого поїзда стояли вагони з картоплею. Ми дивилися на неї та міркували, як би то дістати. І придумали. В кожного була залізна ложка із загостреним об камінь держаком, що служив за ніж. Ми тими ложками відкололи у вагоні кусень дошки, в дошку забили цвях і тим «інструментом» дзьобали по одній картоплині. Мені вдалося дістати дві картоплини. Хоч сира картопля дуже несмачна, але кому дісталася, їв з апетитом. Вартові того не помітили.
Ми перебували у вагонах два дні. В одному куті вагона скупчилися всі знайомі і радилися, як втекти, бо на життя надії нема. Мій близький друг, Василь Мартинюк, загадав рано вийти з вагона, назбирати недокурків, які вартові викидали за ніч, і закурити. З такими мріями сиділи, бо лягти не було місця. Спустилася темна ніч, туман такий, що не бачили один другого. Біля мене сидів Михайло Пиптюк з Косова, з другої сторони — Михайло Прибильський, чоловік середнього віку, він дуже побивався, що залишив четверо дітей. Я вже засинав, коли чую, що якийсь тягар придушує мене. То Михайло Пиптюк звалився на мене. Я його прошу: «Михайле, ти мене душиш!» Але він уже не чує, заснув навіки. Багато в'язнів рано вже не пробудилося, серед них і Михайло Прибильський. Василь Мартинюк вийшов з вагона і не повернувся. Що з ним сталося, я так і не дізнався. Може, вдалося втекти, може, убили вартові.
У вагоні почалося людоїдство. Живі різали тіла своїх мертвих товаришів і їли. Поруч мене дуже милий чоловік Іван тримає шматок людського м’яса і пропонує мені. Я занімів, не міг нічого відповісти, такий мене огорнув жах.
Рано, коли сонце піднялося високо, розвіявся туман, до нашого поїзда під’їхав бавер, привіз кілька мішків картоплі. Вартові наказали вийти з вагонів і підходити до мішка. Не всі в’язні вийшли. Третина вже не хотіла нічого. Хто ще відчував голод, підходили, есесівець давав одну картоплину. Кожен гриз її з великою жадобою. Пригадую, як один француз відібрав картоплину в іншого. Це побачив «транспор фірер» (провідник транспорту), кат, про якого я вже згадував, житомирський фольксдойч. Ця жадібна потвора людської крови відповідала за життя трьох з половиною тисяч мучеників. Він наказав французові клякнути на коліна. Нещасний покірно уклякнув, дивився на нього благальним поглядом, а той кат приклав до чола пістолет і застрелив. О, Господи, ніколи не забуду тої сцени.
Коли нас нагодували тією картоплею, наказали шикуватися по п’ять і виходити на дорогу. Ще не всі в’язні вийшли на дорогу, як раптом з’явилися американські літаки, почали кружляти над нами й обстрілювати. Всі в’язні і вартові порозбігалися по полю. Багато в’язнів пішли в напрямку села, і я з ними, але назустріч вийшли озброєні німці і відкрили по нас вогонь. Чи вбили когось, не бачив, бо мою увагу привернули мішки з картоплею, що була приготовлена для садження. Надрав я її повну торбу (кожний в’язень мав торбу, в якій носив їдунку, ложку і все своє майно).
Коли бомбардувальники відлетіли, есесівці позганяли нас докупи, вишикували по п’ять і повели на дорогу, що йшла попід ліс на захід. З трьох з половиною тисяч нас вижило, може, дві тисячі, решту залишилися мертвими в вагонах.
Десь кого полудня ми рушили. Хто не міг іти, того стріляли. За походом їхали баверські вози, на які кидали трупів. Так ми подолали, може, два кілометри, потім завернули до густого соснового лісу. Вузькою дорогою, такою, що можна проїхати возом лише в одну сторону, ми пройшли, може, триста метрів. Зупинилися на галявині. Вартові наказали сісти й оточили нас. На кожних десять в’язнів — один вартовий.
Вже від самого початку я планував утікати, чекав лише відповідного моменту. Зараз у мене була єдина й остання нагода, і я вірив, що втечу. До мене приєдналися два молоді хлопці, Михайло Войтків із Сокаля і Славко з Миколаєва, прізвища не пам’ятаю. На галявині посиділи, може, годину, і знову погнали нас лісом. Ми всі троє, що мали намір утікати, трималися разом в одній п’ятці, старалися попасти під охорону звичайного вояка. Щойно зайшли в ліс — настала вирішальна хвилина. Воля або смерть! Я шарпнув Михайла за руку і щосили скочив у ліс, хлопці за мною. Вартовий два рази вистрілив, але не влучив ні в кого, може, й не хотів. Бігли щодуху, торба зачепилася за гілку, і я побіг без торби. Втрата велика, адже в ній були картопля, яку я прихопив
