В`язнем під трьома режимами. - Іван Дрогомирецький

Тим часом я ставав щораз безсилішим, обморозив ногу. Нога розпухла, посиніла, але я нікому не показував. Бо як піду до шпиталю, то вже не вернуся. Там лікар зробить мені укол — і до крематорію. Ті, хто не може працювати, їм не потрібні. А я хотів жити і вірив твердо, що виживу. Одного дня я вирішив не йти на роботу, заховався в виходку. Як уже всі команди пішли на роботу, я швидко забіг до бараку. Гадаю, пересиджу день і трохи відпочину. Та недовго я відпочивав. За якусь годину приходить есесівець, шукає маркирантів, тих, що не пішли на роботу. Зігнав нас кільканадцять з усіх бараків, пригнав до великого воза і наказав тягнути віз до шпиталю. Зайшли ми досередини і жахнулися. На підлозі лежала купа людських скелетів. То були кості, обтягнені шкірою. Животи запалі, очі й роти відкриті, на грудях номер, виписаний хімічним олівцем. Ми брали ці кістяки за руки й ноги і викидали на віз, як дрова. Мовчки переглядалися і думали, що нас те саме чекає. Есесівець весь час кричить: «Люс! Люс!» Навантажили тіла на віз, а було їх коло п’ятдесяти, запряглися до воза. Одні тягнули, другі пхали в болоті по кістки, і так ми дотягли до крематорію, зайшли в крематорій — серце захололо...

Я вперше побачив зблизька ті залізні печі, в яких горіли людські тіла. Двері до них були такої висоти, що міг зайти чоловік високого зросту не згинаючись. Обслуговували їх двох в’язнів міцної будови кавказького типу (якої національности, не знаю, говорили російською мовою). Ми скидали ті скелети на долівку, а ті двоє брали за руки і ноги й кидали до печі. На вогні тіла корчились, руки і ноги підносилися, немовби хотіли встати. Коли віз спорожнили, ці здоровані, ніби на жарт, вхопили мене за руки й ноги і кажуть: «Бросим в печку». Я, смертельно переляканий, почав кричати, і вони мене пустили. Але якби кинули в піч, ніхто б на це уваги не звернув. Людське життя тут було нічого не варте.

Сьогодні я відвіз тих, чиї муки вже скінчилися, завтра інші відвезуть мене. Більше я не хотів ховатися і пішов на роботу копати рови.

Одного дня пригнали в табір п’ятсот юнаків з Херсону, яких німці завербували для боротьби з червоними партизанами. Але хлопці не виправдали їхніх надій, і німці забрали їх до концтабору. Ці українці ненавиділи Сталіна, але, як бачили звірства нацистів, то готові були стати до боротьби проти них.

Траплялися між ними національно свідомі, питали про Бандеру, де він тепер. Незабаром мене і багатьох інших в’язнів перевели на перше поле. Тут були інші умови: бараки ізольовані, нари зроблені у формі ліжок, на них — сінники, напхані соломою, і коци (дехто з тими «сінниками» мав великі неприємності). Бараковий вимагав, щоб ліжко було акуратно застелено, та не кожний міг це виконувати. Моє ліжко було внизу. Поруч — Юрко Галів, теж зі Станіславської тюрми.

Бараковий і його два помічники, жиди зі Словаччини, вижили тому, що були катами, в’язнів били без жодної причини, дуже не любили українців. Коли нас перевели, бараковий закликав мене і сказав, що я завтра на роботу не піду, а працюватиму в бараці. Я дуже зрадів, бо перебути цілий день в бараці краще, ніж на морозі, на вітрі копати землю. Але коли з’ясувалося, що я українець, викликав мене і сказав, що завтра піду на роботу. Замість мене взяли поляка. Коли ми працювали, баракові переглядали ліжка. Як хтось не так застелив, записували номер і по вечері ті номери викликали і давали десять буків по заду. Мене, на щастя, ті тортури якось обминали, а Юркові попадало не раз. Я від того іноді користав: Юрко працював у команді, що возила до кухні ярину, іноді йому вдавалося принести морквину і він давав мені за те, що я стелив йому ліжко. І так я часом підкріплювався. До концлаґеру багатьом присилали пакунки з харчами, але їх адресатам не віддавали, багатьох уже не було в живих. Як уже тих посилок наскладалося багато — тоді роздавали для всіх.

Однієї гарної весняної днини прийшла черга і на мій барак.

Була неділя, тому ми працювали лише до обіду. Повернулися з роботи і почули радісну вістку — нам даватимуть пакунки. Поставили нас у ряд коло того бараку, в якому були ті пакунки. Бараковий перевірив номери. Пакунки давали спочатку по одному на одного, а пізніше один на двох, що кому попаде. Не всі мали однакове щастя. Мені попало один на двох двокілограмовий буханець хліба, порізаний на скибки і перекладений смальцем зі смаженою цибулею. Ми, як вовки голодні, проковтнули той хліб. Але голоду не заспокоїли. Пішли ще під той барак, може, ще щось лишилося. Було ще трохи зацвілої гречаної каші, може, півкілограма. Я забрав ту кашу і з`їв. Гадаю, помру, але хоч перед смертю наїмся. Того вечора в бараці було багато розмов. Кожен розповідав, що йому попало.

Наступного дня знову «апель», знову непосильна праця, побої, шибениця. День і ніч працює крематорій — горять людські тіла. В мене з ногою щораз гірше, загрожує гангрена. Але я нікому нічого не кажу, хочу жити , збираю в болоті ганчірки, висушую вночі коло свого тіла, обвиваю ними ногу. Холод уже не так докучає. Зі світу дістаються вістки, що німці війну програють, що війна скоро скінчиться, і ми повернемося додому. А людина, зазвичай, вірить в те, чого бажає. Так і я повірив і тішив себе. Одного разу по «апелю» питають, хто столяр. Я зголосився, хоч я столярської роботи не знав. Зібрали нас таких столярів тридцять, вишикували по п’ять, на кожні дві п’ятки один есесівець і собаки. Так нас погнали до Любліна. Там дали нам сокири, ломи і наказали лізти на дах порожнього двоповерхового будинку і розбирати його. Повилазили ми нагору і не знаємо, з чого починати. Робота йшла дуже повільно, бо ніхто не знав, що треба робити. Були між нами переважно поляки: професори, офіцери, різні урядовці і ні одного столяра. Прийшов німець в цивільному, накричав на нас, показав, що і як треба робити. Тоді інструменти пішли в рух. Так я попрацював у тій компанії кілька днів.

Через деякий час зібрали нас кілька сотень і повели на поле номер