В`язнем під трьома режимами. - Іван Дрогомирецький

На четвертий чи п`ятий день приходять есесівці і поліцаї, виганяють на подвір’я. Зачитують прізвища і заганяють до машини.

Немилосердно б’ють нагайками і кричать: «Люс! Люс!» В машині так тісно, що руки не можна витягнути. Завезли нас на залізничну станцію. На залізничній станції з брудною лайкою і стусанами загнали нас по вісімдесят людей до товарових вагонів, зачинили двері і так лишили. Сісти не було місця, а стояти — не було сили, падали одні на других.

Цимбалістого ми занесли напівживого. Він уже не міг сидіти. Вдвох із Лапкою ми примістили його в купі і пильнували, щоб хтось не впав на нього. Спрага мучила більше, як голод. Надворі було чути лайку есесівців і гавкіт собак. Приганяли ще більше людей, поки не заповнили всі вагони. Пізно вночі поїзд рушив. Куди нас везуть, ніхто не знає. Поїзд то їхав, то ставав, довго стояв на станціях. Вікон у вагонах не було — темно, ми навіть не знали, чи то день, чи ніч. З відра, яке стояло в куті для погоджень фізичних потреб, розносився сморід.

Так нас везли півтори доби зі Львова до Любліна. На вечір поїзд зупинився. Чуємо гамір і гавкіт собак.

Відкривають двері у вагонах і кричать: «Виходьте, свинячі собаки!» Та не всі можуть виходити, ті, що ще могли стояти на ногах, мусили нести знесилених. Я і Лапка забираємо Цимбалістого. Коли всіх з вагонів поставили по п’ять в ряд і повели дорогою через поле.

Надворі відлига, сніг топиться, під ногами вода, ноги мокрі, тяжко йти самому, а треба й нести товариша. Есесівці кричать: «Шнель! Шнель!» А ми ледве ноги тягнемо.

Пройшли ми, може, півтора кілометра і бачимо бараки, як далеко око сягає. Над обведеними колючим дротом бараками високо зносились комини, над якими клубочиться чорний дим. То був крематорій. Недалеко, на полі, працювали люди в сірому смугастому одязі.

Наш транспорт наближався до коминів, через які пройшли з димом сотні тисяч, чи, може, мільйони невинних жертв озвірілого фашизму. Вже темніло, коли ми дотягнулися до брами. Тут нас порахували і загнали до бараків, розміщених на третьому полі, по шістсот у кожний. Полем називали секцію, де стояли бараки за колючим дротом.

Було це 5 лютого 1943 року. До бараку через щілини дуло снігом. Між чотириповерховими нарами — широкий прохід. Я був щасливий, що нарешті поклали Цимбалістого. Він уже доживав останні години.

Бараковим був здоровезний поляк, Казік з Варшави, — пан життя і смерти товаришів недолі. Мав ще двох помічників, теж поляків, які немилосердно знущалися над українцями з Галичини.

Ще не встигли розміститися по нарах, як нараз чуємо крик: «Ахтунґ! Ахтунґ!» До бараку заходять два пихаті есесівці з нагайками в руках. Попереду дванадцятилітній хлопчина в червоних штанах (райтках), синій блюзі з золотими погонами і нагайкою в руках. Це уніформа австрійської кавалерії Першої світової війни. Нараз почав верещати діточим голосом: «Ви, сукини сини, я вас ту научу!» І щосили бив нагайкою куди попало. Я мав щастя, що стояв позаду і встиг заховатися під нари. Але переднім дісталось добре. Отак нас привітали. Нарешті дали вечерю — півлітра теплої бруковяної зупи, яка нам дуже смакувала, бо понад тиждень, крім тої картоплі з болотом, нічого не їли. По вечері полягали спати. Ніхто не роздягався, мерзли, тулилися один до одного. Щойно почали дрімати — воші пішли в наступ. Все тіло як вогнем пекло. Поруч мене з одного боку лежав Лапка, з другого — Цимбалістий, далі — проф. Трач. В годині четвертій вже кричать, б’ють в рейку: «Вставаць!» Хто міг, підвівся, але багато не вставало. Цимбалістий і Трач уже застигли.

Дали на сніданок по шматочку хліба і півлітра чорної води, нібито кави. Опісля прийшли два есесівці, порахували всіх живих і мертвих. Небіжчиків повиносили надвір. Ми вийшли на так зване поле. То була площа завдовжки 300—400 метрів. З обох сторін — по 11 бараків. Серед площі шибениця, дуже примітивна, а часто вживана, ще будинок для цілого поля, де в’язні полагоджували фізичні потреби. Коли я туди зайшов, застав кількох в’язнів. Вони ховалися, аби не йти на роботу. Коли побачили нас у цивільному, то перші питання

— звідки приїхали, чи не маємо закурити, як довго з волі?

Я їх розпитував про таборові умови. Вони потішали, що довго тут не поживеш, вийдеш на волю, але через комин з димом. Я запитав, хто той хлопчина в червоних штанах. Виявляється, що це дванадцятилітній жидок з Польщі. Він за наказом есесівців повбивав своїх батьків, братів і сестер. Тому його зробили «капом». Це малий садист, що немилосердно мордує в’язнів. Есесівцям це робить велику приємність і тому його тримають. Розповідали, які страхіття тут творяться, говорили, що найтяжче пережити зміну одягу. Раптом заходить череватий есесівець з нагайкою — кричить, називає найгіршими словами, б’є нагайкою куди попало і виганяє надвір. Нас, що були в цивільному, залишив у спокої. Згодом ми побачили тих в’язнів, як вони тягнули великий віз під бараки і скидали на той віз мертві тіла, і везли до бараку, який називали дім хворих. Там знімали з мертвих одежу, виписували на грудях номери і скидали на купу, як дрова. Страшно було дивитись на ті кістяки, обтягнуті шкірою із запалими незакритими очима. Незабаром інші кістяки, ще живі, притягають віз, викидають ті скелети і везуть до крематорію до печі. Такі транспорти відбувалися кожного дня. День і ніч горіли людські тіла.

Вирийуло лютневе сонечко. Ми посідали під стіною навпроти сонця, поскидали сорочки і давай бити воші. Та недовго ця війна тривала. Побачив це бараковий, покликав ще двох своїх помічників, ті прийшли з дрючками і, як диких звірів, загнали нас до бараку. Мій односелець Лапка виявився добрим організатором (так називали тих, що вміли щось роздобути). Десь він пішов поміж бараками і роздобув моркву, дав мені половину. О, яка була смачна ця морква! В житті такої не їв. На вечерю така сама бруквяна зупа. Отак минув перший день у Майданеку. На другий день такий самий порядок: в четвертій годині вставати, та не всі уже вставали.

Десь перед обідом до бараку заходить санітарна комісія: двох лікарів-в’язнів, поляки. Питають, хто чується хворий, хай зголоситься. Хворих заберуть до шпиталю. Зголосилося багато, але забрали лише тих, хто мав температуру понад 38 градусів. Були такі кільканадцять осіб, їх забрали до шпиталю.