В`язнем під трьома режимами. - Іван Дрогомирецький

побачив свого односельця, молодого хлопця Івана Лапку (дуже я здивувався, чого він тут), професора Трача зі Станіслава. Надворі було вже темно і дуже сильний мороз, але холоду я не відчував, мене огорнув смертельний страх, я був певний, що це останні хвилини мого життя, що так марно загину, що ще не нажився. Я цілий затерп, серце перестало битися, горло стискало, в роті сухо. Я не міг слова промовити, та й ніхто нічого не говорив. Всі стояли немов закам’янілі, сумно дивилися один на одного, наче прощалися зі світом. Ми були певні, що нас поженуть на страту. До гурту приводили ще більше в’язнів. Так ми мерзли у снігу, на морозі коло трьох годин, поки не зігнали приблизно сто п’ятдесят в’язнів. Перечитали наші назвиська. Прийшло ще більше есесівців з собаками, закували нас у кайдани по двоє і так погнали до залізничної станції. Там ми чекали ще, може, годину, поки прийшов поїзд. Загнали нас до вагонів, у вагонах ми почали вже оживати. Минув страх, що нас будуть стріляти, але куди нас везуть — ніхто не знає. Коли посідали у вагонах на лавки, почали між собою шепотіти. Питаю свого напарника, з яким я був закутий у ланцюги, за що арештували, звідки він. Із Саджави, вбив чоловіка. За що ж ти його вбив, питаю. Я зайшов до його комори, взяв півмішка борошна, а господар почув і почав кричати, я взяв якесь залізо, вдарив його по голові і вбив. І так спокійно розповідає, немов про якусь дрібну справу.

Навпроти мене сидів молодий вродливий парубок, питаю його — за що тебе арештували? Я забив мачуху. Ти жартуєш, кажу до нього, ні, каже, я був на неї злий, вона в стайні доїла корову, я взяв пістоль, бахнув її в чоло й відразу забив. Розповідає із таким захопленням, якби то він поповнив якийсь геройський вчинок. От в яку компанію я потрапив. Недобре вона віщує. Тривога огорнула мою душу...

Нарешті поїзд рушив. Ідемо на захід по Львівській колії. Проїжджаємо Ямницю, Єзупіль, міст на Дністрі. Тут мені пригадалася моя улюблена пісня, яку я любив співати, «Ой Дністре мій, Дністре, ріко моя мила, куди ти так пливеш?» Щось коло серця стиснуло. Невже я тебе, ріко моя мила, бачу востаннє. Невже я ніколи не почую твого шуму, не плаватиму на твоїх бистрих хвилях? Згадую безжурні молоді літа. Доїжджаємо до станції Дубівці, і серце забилося. Це ж моє село! Отут я завжди виходив з поїзда і йшов до хати. Але цього разу — не можу. З великою розпукою минаю своє село. Гітлерівські собаки везуть кудись в невідоме. Одна думка не дає мені спокою: чи вернуся ще колись до свого села, до родини?

* * *

А поїзд мчить, минає Галич і все далі від рідної хати. У Львові поїзд зупинився, і ми сиділи у вагонах до ранку. Ранком прийшло більше есесівців з собаками і наказали виходити. Надворі був лютий мороз, сніг скрипів під ногами, а ми всі дуже легко вдягнені. Зі станції погнали нас через місто до великого будинку по вулиці Янівській. При будинку була велика площа, горіло вогнище, коло якого стояв гурт жидів. Що то був за будинок, не знаю дотепер. Одні казали — якась фабрика, інші — військові казарми. Під будинком зняли кайдани, прочитали наші прізвища і передали другим катам. Ті загнали нас у приміщення. Ми раділи, що не будемо мерзнути на морозі і, може, дадуть щось з`їсти. Та марні були наші сподівання, їсти не давали. Що діялося всередині будинку — хто того не пережив, уявити не може, то був страшний суд.

Було тут повно людей: чоловіки і жінки разом, були всякі національності, було багато поляків. Але найбільше українців, молодих людей, зігнали з цілої Західної України.

Весь будинок закладений чотириповерховими нарами. Люди сиділи на голих дошках в одежі, ніхто не роздягався. Між нарами проходи були так забиті, що тяжко було просунутися.

Там можна було почути: плач, прокльони, а навіть спів. Серце розривалося від плачу матерів за маленькими дітками, яких полишали вдома.

Я стояв у проході між нарами, коло мене стояв якийсь одесит і співав, ще й досі пам`ятаю слова із тої пісні: «Заложивши руки в бруки, я пою собі од скуки, гоп со смиком ето буду я».

На нарах сидів гурт дівчат десь із Тернопільщини і співав пісню: «Повіяв вітер степовий, трава ся похилила. Впав в бою козак молодий, дівчина затужила». Та таким жалісно-розпачливим тоном, що серце щеміло. То було ридання душі. Ще й досі, як почую цю пісню, дрож пронимає тіло. Вона нагадує мені ті страшні сцени, які я пережив. Так минув перший день у тому пеклі. Ніхто до нас не заходив, їсти не давали. Вночі лежали на нарах, хтось дрімав сидячи. Ніхто не роздягався, бо було дуже холодно. Мій товариш Цимбалістий уже не підводився. В нього була висока температура, та я не міг нічим зарадити. Не було навіть води, аби змочити хустину і прикласти до чола. Ніч здавалася безконечною. Крім голоду і холоду, ще й воші не давали спокою. Так ми дожили до ранку. Голод і спрага нестерпна, сподівалися на якусь їжу, але марно. В одному куті стояла велика «скриня» для відправлення фізичних потреб, з якої розносився сморід на ціле приміщення. Всіх тривожила одна думка — куди ж повезуть, що з нами буде, чи, може, тут будуть нас стріляти?

Як часто буває, в гурті людей завжди знайдеться якийсь всезнайко. І тут такий знайшовся: молодий поляк став нас потішати, що нічого злого з нами не буде, нас вивезуть до Німеччини на роботу до баварів. У них голодні не будемо. Літо якось переживемо, а до зими війна, напевно, скінчиться, і ми повернемося додому. Нам дуже хотілося в це вірити, але попереду були такі муки, що небагато з нас лишилося живими.

Цілий день ніхто до нас не навідувався. Пополудні пригнали ще більше людей, їсти не давали. Нарешті аж на третій день принесли варену картоплю, подушену з лупиною і піском. Посуду ніякого не було. Хто мав якусь хустину, брав у хустину, інші підставляли поли одягу, шапку. Картопля була без солі, на зубах скрипів пісок, та всі їли, бо були виголоджені. По тій картоплі стало ще гірше, бо цією стравою ми ще більше розбудили апетит. Голод так вимучив людей, що не мали вже сили плакати і проклинати