Син сонця - Мирослава Горностаєва

П'ята, остання стріла, слідом за своїми сестрами, пронизала кільце і вп'ялася у дерев'яний щит позаду. Юнак підняв лука над головою і крикнув:

— Я виконав завдання! Слово за князівною!

— Дайте мені гірлянду! — мовила Драупаді. Батько її сказав задоволено:

— З вас вийде гарна пара — білявий і чорнява… Нагороди ж свого обранця. До князівни підбігла задихана Асті.

— Я все взнала, моя панночко! — зашепотіла вона, — мені оповіли надійні люди! Цей воїн — лише син княжого сути Адгіратги! Князем Ангу його зробив спадкоємець князівства Куру Дурьйодгана за якусь там перемогу у змаганнях! А цей низьконароджений вивів тоді на люди отого суту з жінкою і вклонився їм у ноги на очах у всього міста! Все, що я кажу, то щира правда! — похапцем додала вона, помітивши, як пересмикнулось обличчя Драупаді, - хіба можете ви стати дружиною чоловіка, котрий приносить Богам пожертви разом Із сутами? Нехай він там і виконав умови сваямвари, але ж усе залежить тільки від вас…

Карна підійшов до павільону Друпади і став, спираючись на лук. За вухом його була заткнута квітка з гірлянди Драупаді. Сині очі палали завзяттям і любов'ю.

— Ну що ж ти, доню? — спитав ласкаво князь панчалів, — привітай же нареченого…

— Я ніколи не стану дружиною гастінапурського сути! — прошипіла Драупаді, - і тому відмовляю цьому чоловікові!

— Як-то — сути? — заскочено спитав Друпада.

— Цей лучник, батьку, є сином колісничного. Вам треба краще підбирати залицяльників для своєї дочки!

Друпада похитав головою:

— Воля твоя, доню… А жаль…

Карна був уже зовсім близько. Він дивився просто в очі панчалійці з тим самим болісним захопленням.

— Я виконав завдання! — повторив, — і чекаю вироку!

Драупаді піднялася зі стільчика. Зім'ята гірлянда, призначена переможцю, була затиснена в її тремтячій руці.

— Я не виберу собі за чоловіка сина колісничного! — вигукнула вона, — вертайся до Гастінапуру, суто, і шукай собі рівню! Та як ти взагалі насмілився стати поруч із кшатріями, низьконароджений?!

Карна не зводив з неї очей. Він мав нині вигляд як у смертельно пораненого. Серед глядачів знявся свист і регіт, та юнак ніби не чув знущальних вигуків. Він дивився на дівчину так, наче хотів запам'ятати навіки.

Рукміні прошепотіла до Крішни Васудеви:

— Мій любий мужу, у цієї дівчини немає серця! Кожна на її місці вибрала б цього воїна, незважаючи на те, що він є сином колісничного. Кожна, звісно, окрім мене, бо я кохаю лише вас!

— Так судилося, — загадково відповів темноликий володар Двараки, — так судилося, кохана… Недарма пророкували відуни, що задля цієї дівчини загинуть великі воїни, бо станеться велика битва… Аби вона не відштовхнула цього лучника, то багато кшатріїів, з присутніх тут, померли б на ложах із шовку. А так вони помруть на ложах зі стріл! О, гордість, ти вбиваєш повільно, але надійніше за меч!

— А хіба не ваші слуги оповідали щось таке служниці князівни? — цікаво спитала Рукміні, - звідки ви знаєте, хто цей лучник, мій володарю?

— Вона б все одно дізналась, — всміхнувся Крішна.

— Але не нині і не так! Чому ви це зробили?

— Так судилося, — повторив Темноликий, — але що тобі до них, кохана? Люди — тільки іграшки Богів, хай одна навіть і зламається — знайдуться інші.

— Я теж… іграшка? — прошепотіла Рукміні.

Крішна не відповів, вп'явшись очима у дві постаті на сходинках павільону Друпади: Карну, що застиг із луком в руках, та Драупаді, котра гнівно шматувала гірлянду квітів, яка мала стати весільною.

- Іграшки, — ледь чутно вимовив Васудева, — я зламаю і тебе, сину Сонця, і це лише початок…

Драупаді жбурнула зім'яту гірлянду собі під ноги і розтоптала її. Регіт і свист стали ще гучнішими. Карна наче отямився від зомління. Його вуста тремтіли. Він прикусив губу, але це не допомогло.

— Дурга…, - сказав, — Дурга… Ти вбиваєш без стріл, кохана моя…

— Забирайся геть! — крикнула дівчина, — бо я накажу виштовхати тебе в шию! Карна вдарив луком об землю. Тятива задзвеніла і урвалася. Лук розпрямився.

Юнак поклав зброю до ніг старого Друпади, вклонився йому, тоді князівні. Князь панчалів дивився на нього з жалістю. Брати князівни німували, не знаючи, що діяти.

— Прощавай, Дурга! — вимовив Карна. Тоді обернувся і поволі пішов через усю арену під свист та знущальні вітання. Лице мав застигле, а плечі розпрямлені. Той, на кого падав його несвітськи спокійний погляд, одразу переставав сміятись.

— Карно! — Дурьйодгана кинувся до друга і спробував обійняти, — заспокойся! Вона тебе не варта!

— Лиши мене, друже, — прошепотів Карна, — будь ласка…

Він пройшов межи наметами й павільонами туди, де стояла його колісниця. Назустріч уже біг дядько Чаті.

— Синку! — вигукнув старий візничий, — та що ж з тобою зробили ті кляті панчали! Та хіба ж то дівка? То рідна сестра Равани, повелителя демонів! Та ми знайдемо тобі таку красуню, що нічим не поступиться цій чорнопикій ракшасі! Васушено, хлопчику мій!

Карна звів на нього змучені очі:

— Парашурама сказав, що я зіб'ю собі ноги в кров на цій дорозі, - мовив стиха, — але що там ноги, дядьку Чаті! Сьогодні мені розтоптали душу! Адже я подобався їй, я бачив в її очах блиск любови! Все змінилось за хвилину, бо їй поспішили сповістити про те, що я виріс на вулиці колісничних. Та хіба ж я не той самий Карна? Хіба був би я кращим, аби виріс в палаці?!

Юнак опустився на підніжку колісниці.

— Я не хотів плакати, — мовив глухо, — перед тими всіма людьми. Мої сльози — то розвага високородженим. Але ви мене не зрадите, дядьку Чаті. Затуліть-но мене, аби я міг перетерпіти біль.

Чаті опустився на коліна і пригорнув до себе молодого воїна.