Син сонця - Мирослава Горностаєва

— Кунтідеві теж помре! — мовив Дурьйодгана, — ця інтриганка є головною причиною всіх нещасть. Саме вона підбурювала синів проти мене! Тож нехай і гине разом з ними!

Карна підхопився з сидіння.

— Куди це ти? — спровкола поцікавився син Дгрітараштри.

— На бойовій колісниці я домчу до Варанавати в найкоротший строк! Якщо ти не дбаєш про честь кшатрія, то мені вона не байдужа! А спробуєш затримати мене — прокладу шлях мечем!

— Пізно, Вайкартано, — всміхнувся Дурьйодгана, котрий чуйно прислухався до звуків знадвору, — підійди-но до вікна! На бойовій колісниці прибув з Варанавати мій вірний слуга Пурочана! Зараз ми дізнаємось про події на святі. Швидше за все, тобі не доведеться нікуди їхати.

Карна впав на подушки. На чолі йому виступив холодний піт. Пурочана, весь вкритий пилюкою, вбіг до покою, де бенкетували двоє друзів, і впав до ніг Дурьйодгани.

— Сталося лихо, о князю! — заволав, — у Варанаваті загорівся будинок, де проживали княжичі Пандави та княгиня Прітга Кунтідеві! Нікому не вдалося врятуватись! О, яке нещастя!

— Дійсно, велике горе, — мовив Дурьйодгана з належним сумом, — ми, їхні родичі, будемо їх оплакувати та творити поминальні обряди. Сповісти про це моїх батька та матір, вірний Пурочано.

Пурочана підповз на колінах до свого пана, і той пхнув йому до руки невеличкого, але тяжкого згортка.

— За вірну службу! — мовив. Пурочана поцілував руку Дурьйодгані, підвівся і позадкував до дверей.

Князь Гастінапуру провів його поглядом і обернувся до Карни. Вайкартана дивився на нього з огидою і жахом.

— Ти присягав мені у вічній дружбі, - вимовив протверезілий від цього погляду Дурьйодгана.

— Присягав, — озвався Карна глухо, — і тільки тому я не кричатиму про це на всіх перехрестях… Що ж ти накоїв, мій нещасний друже?! Від страху і заздрости ти спалив власну душу!

— Віднині я спокійно спатиму! — вигукнув Дурьйодгана, — і більше ніхто не стане мені на заваді!

Карна схилив голову. Сльози поволі спливали з його очей. Він оплакував не стільки своїх давніх недругів, скільки кров аріїв, що марно пішла в землю.

" Арії вироджуються — згадав він слова старого Парашурами, — насувається Калі-юга…»

— Боги! — мовив Вайкартана з такою силою, що Дурьйодгана аж здригнувся, — чи чуєте мене?! Очистіть наші душі від тьми! Або знищіть, щоб не лишилося й сліду!

— Карно, що ти говориш? — прошепотів Дурьйодгана. Карна поволі підвівся і сказав:

— Я від'їжджаю до Ангу. Спокійного тобі сну, князю Дурьйодгано. І хай Боги почують мою молитву.

Та Боги аріїв німували, і нечестя панувало в Бгаратаварші. А Дурьйодгана спав спокійно, і ніщо не тривожило сну його совісти.

КІНЕЦЬ ДРУГОЇ ЧАСТИНИ.

О, лучнице дивна,

Ти жалю не знаєш.

Не стрілами — вродою Нас убиваєш…

Бгартрігорі. «Шатакатрая»

Врода цієї жінки — немов води Ґанги.

Обличчя прекрасне, мов лотос,

А серце жорстоке, немов крокодил…

Сомадева.

Десь через півроку опісля невдалої війни, князь панчалів Друпада оголосив, що

видає заміж свою красуню-доньку.

В Гастінапурі сини Дгрігараштри збиралися на сваямвару[31]. Говорили, ніби

Друпада вимагатиме від претендентів на руку доньки натягти величезного лука, як

колись князь Мітгіли Джанака, батько легендарної Сіти. Гастінапурські княжичі

підсміювалися:

— Як можна рівняти з Сітою цю смаглявку Панчалі?

— Говорять, ніби її мати — дравідійка. А сама Драупаді, ніби чорна, наче вугіль.

— Але ті, хто її бачив вже не можуть і дивитись на інших жінок!

— Дівчина має такі принади, що чоловіки гинуть біля її ніг!

— Цікаво, чи гаряча вона на ложі? — прицмокував жонолюбивий Дугшасана. Смішки смішками, а на сваямвару поїхали усі княжичі на чолі з Дурьйодганою. Коли пишний обоз здолав половину шляху, Дурьйодгана розчув грім бойової колісниці і посміхнувся до своїх братів:

— Це жене князь Ангу!

— Невже і шаленого Карну привабила краса Панчалі? — здивувався Дугшасана, — а я-то думав, він довіку спатиме, обіймаючи лише " Віджаю»!

Це дійсно був Карна, а конями правив старий Чаті.

— Що, друже, — запитав, сміючись, Дурьйодгана, — і тобі закортіло покуштувати чорного коржика?

— Якщо його намащено медом, — не розгубився Карна, — то чого б не спробувати? Зрештою, я давно хотів побувати в Кампільї.

— Друпада не дуже-то буде нам радий, — озвався княжич Вікарна, — опісля тої прочуханки, яку йому завдав Дрона.

— А особливо буде щасливий Дгріштад'юмна, його пихатий синок, — хихикнув Дугшасана, — коли побачить Карну! Я був тоді поблизу і чув все до останнього слова! Присягаюсь блискавкою Індри, син Друпади не дуже радів з того, що лишився живим! Уявляєте, Дгріштад'юмна стоїть на землі, весь в крові та пилюці, а наш Карна спиняє поруч свою скажену четвірку і говорить щось про те, що по законам варни спішеного ворога під час двобою не вбивають. Бідолашний Дгріштад'юмна! І як він не запався од сорому в землю?