Син сонця - Мирослава Горностаєва

— Ворожнеча вже палає! — не втримався Карна, — і спалить нас, якщо ми не задавимо її в зародку!

— Ти говориш це з лихих міркувань, сину сути, — мовив Дрона, і у Карни затремтіли вуста, — ти ненавидиш Пандавів і ладен через цю зненависть згубити весь рід Куру!

— Я не ненавиджу Пандавів, о двічінароджений, — сказав Карна лагідно, — я їх зневажаю, як і ви мене. Отже ми з вами — однаково грішні.

Дрона гнівно підвівся, але тут втрутився Відура.

— Старших за віком треба поважати, — сказав він, — тим більше, що ми бажаємо благ усім гілкам роду Куру. Мій брат, Великий Князь Дгрітараштра, певно забув, що після смерти Панду він є першим опікуном його синів. Не можна давати рідним дітям перевагу перед небожами. У Пандавів нині сильні

союзники, та й у самому Гастінапурі вони мають багато прихильніків.

Дурьйодгана з Карною ще молоді і нерозумні, тож не йди за їх словами, князю

Дгрітараштро, бо весь твій рід загине через твого сина!

Звісна річ, Дгрітараштра не встояв перед потрійним натиском і здався. Князівська рада вирішила послати до Кампільї Відуру з багатими дарами і запрошенням до родичів повернутися додому. Умовою повернення стало наділення синів Панду власною землею. Дгрітараштра віддавав небожам князівство Кгандавапрастгу, що ставило рівно половину земель Куру.

Карна не став очікувати тріюмфального повернення синів Панду, бо не мав сили ще раз побачити Драупаді — жону п'ятьох ненависних йому людей. Тому юнак вирушив до Ангу на бойовій колісниці, а Дурьйодгана його не затримував, розуміючи, що коїться зараз в душі друга.

КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ЧАСТИНИ.

Пам'ятайте, о кшатрії, що найдорожче для арія — воля! Задля неї можна віддати все — маєтносте, золото, навіть кохану дружину. Немає ганьби в тому, що полонений несе за себе викуп, бо така мінлива вояцька доля, але ті, хто робить волю ставкою в азартній грі, навіки вкривають себе безчестям. Навіть вбивця брагмана швидше відкупить свою провину, аніж той, хто програв себе в рабство.

З «Повчань» мудреця Матанги.

Так дві гілки роду Куру врешті примирились між собою. Навіть Дурьйодгана, здається, вгамував свою заздрість і страх. Та не було миру в душі у Карни Вайкартани.

Зовні він не виказував своїх почуттів. Молодий князь мудро правив своєю Ангою і з'являвся до Гастінапуру за кожним закликом Дурьйодгани, коли той натівав чергову сутичку з численними сусідами. В багатьох битвах приймав Карна участь, і вже ніхто не смів засумніватись, що князь Ангу є атіратгою — великим колісничним воїном. Іноді до нього долітали чутки про подвиги Арджуни — Пандави бо теж провадили війни — і тоді Карна згадував про обіцянку Пхальгуни і усміхався.

Та зустрітися в бою з Арджуною все не випадало, як і не траплялось нагоди побачити Драупаді. Матуся Радга тим часом висватала Карні дівчину, напівсироту, доньку збіднілого кшатрія, котрий загинув у панчалійській війні. Дівчина була білява і блакитноока, а звали її Сітою, наче ту, з легенди. Красуня одразу ж покохала свого чоловіка, чи-то за його подвиги, чи-то за гіркувату ніжність поцілунків, і Карна забрав її до Ангу і назвав своєю княгинею.

Другу дружину Карна здобув собі сам. Вона була родом з Північної Панчали, а в жилах її текла добра дещиця дравідійської крови. Чорноока смаглявка чимось нагадувала Драупаді, так… ледь-ледь. Карна побачив її випадково, на святі Дурги, і, підкупивши служницю, змовився з дівчиною про викрадення. Аматасені, так бо звали панчалійку, засліплена вродою молодого арія, беззастережно дала згоду на все, в тому числі і на дивну умову — вдягнути багряне сарі. Карна увірвався у двір її батька-кшатрія на бойовій колісниці, підхопив дівчину, що ніби випадково спустилася у двір, і зник у хмарі пилу, полишивши ошелешених родичів стояти з роззявленими ротами. В дорозі, через присутність вірного Чаті, Карна стримував свої почуття, але Аматасені часом лякалась суворого лиця нареченого, погляд якого був зовсім не схожим на ніжний. Після ж кількох тижнів подружнього життя, панчалійка, плачучи, кинулась до ніг княгині Сіти і благала про пораду та заступництво. Вона запевняла " старшу сестру», що чоловік чи то її, Аматасені, зовсім не любить, чи може за щось зненавидів після першої ж ночі.

— То він, що, кривдить тебе? — допитувалась Сіта.

— Ні, о старша сестро! Але він так на мене дивиться… І жодного разу не поцілував, наче спить зі мною супроти моєї волі. Кожного вечора змушує одягати це кляте червоне вбрання! А одного разу назвав Яджнясені…

— А, — прошепотіла Сіта, — то ось воно що… Аматасені раптом ударила себе в чоло.

— Боги покарали мене! — заголосила, — бо зробили схожою на доньку Друпади! Що ж мені робити, люба сестро, адже моя душа не з кременю, як у тієї жорстокої жінки! Мені страшно дивитись в кохане лице, бо очі милого схожі на леза мечів!

Сіта, лагідна і добра жінка, розчулилась і пообіцяла вплинути на Карну.

— Мій коханий мужу, — сказала вона йому