Син сонця - Мирослава Горностаєва

з усіма п'ятьма братами. Князь Друпада нібито, спершу був шокований оригінальним шлюбом одиначки, але потім, певно, розважив, що п'ятеро союзників краще, аніж один, хоч би й такий, як Арджуна Пхальгуна. Князівна ж мала цілком задоволений вигляд, чого аж ніяк не можна було сказати про бідолашного Пхальгуну. Та великий лучник, скутий залізним послухом, який підтримувала княгиня в своїй родині, скорився материній волі, а решта братів лише раділа з несподіваного щастя.

Дурьйодгана, до якого теж дійшли усі ці розмови, нетямився з тривоги і теж шукав собі союзників. Карну він тримав при собі, не відпускаючи ні на крок. Вайкартана, похмурий наче ніч, і сам не робив спроби повернутися до Ангу, сподіваючись на війну

з панчалами. Князь Ангу нині жив у палаці, а покої його були поруч з покоями Дурьйодгани. Юнак навіть батьків навідував рідко, але щодня посилав їм якісь дарунки і записочки зі старим Чаті. Візничий Карни не втримався і оповів Радзі з Адгіратгою все про невдале залицяння сина. Адгіратга лише зітхав — справджувалися бо його найгірші побажання, а Радга плакала від жалю до сина і кляла на всі заставки «панчалійську демоницю».

Зрештою, з Кампільї повернувся Пурочана, вірний вивідач Дурьйодгани, який і підтвердив, що всі чутки є правдивими. Пандави жили при дворі Друпади, його донька стала їх спільною дружиною, а старий князь почав подумувати про відвоювання північних земель. До того ж княгиня Кунті, бувши кровною родичкою Крішни Васудеви, просила допомоги у володаря Двараки, і Темноликий їй ту допомогу пообіцяв. Настрашений цим звітом Дурьйодгана вирішив заручитися згодою свого батька Дгрітараштри, котрий офіційно залишався Великим Князем, на майбутню війну з братами у перших.

Ідучи на авдиєнцію, Дурьйодгана попрохав Карну супроводжувати його. Сліпий князь зустрів їх привітно: він обожнював первістка, а до Карни добре ставився як до синового друга.

— Розумієте, батьку, — схвильовано заговорив Дурьйодгана, навмисне опускаючи титули, аби розчулити старого синівською любов'ю, — ці люди хочуть нашої погибелі! Сини вашого молодшого брата хочуть правити Гастінапуром! З якого це часу молодша гілка займає місце старшої?!

— Але що ж ми можемо зробити? — розгублено спитав Дгрітараштра.

— У мене є безліч способів! — вигукнув Дурьйодгана, — відомо, що Накула та Сагадева є завше в тіні своїх братчиків, а княгиня Кунті, ясна річ, більше прихильна до рідних дітей. Близнюків треба посварити з рештою, і тоді на двох ворогів стане менше.

— А як не вийде? — спитав сліпий князь зацікавлено?

— Можна перекупити Друпаду з синами і зробити їх нашими союзниками. В крайньому разі навіть віддати їм ту нещасну провінцію! Дгрітараштра похитав головою:

— Це нічого не дасть. Навпаки, вони подумають, що ми їх боїмося.

— Можна підкупити когось, аби прикінчили хоч би Бгімасену! — мовив Дурьйодгана мрійливо, — без брата Арджуна не вартий і чверті нашого Радгеї! А й справді… Карна поїде до Кампільї з пропозиціями миру, вони повернуться, а тоді вже…

Карна мовчки похитав головою. Дурьйодгана пирхнув:

— Тебе мало ще, видно, ламали, Вайкартано, що ти й досі бридишся таємною війною. Ну, гаразд, є інший спосіб. Хай вони переб'ють один одного самі. Треба лишень підкинути через когось із слуг плітку про те, що Драупаді любить, скажімо, Арджуну більше за інших, а про решту говорить зневажливо. Або підсунути їм вродливих наложниць, аби панчалійка їх покинула, і тоді союзу з Друпадою прийде край.

— Розумно, — озвався Дгрітараштра. Дурьйодгана глипнув на Карну:

— Ну, а ти чого мовчиш, Радгеє, друже мій? У тебе швидкий розум, порадь же що небудь!

Карна підвів голову і заговорив повільно, але виразно:

— Ти невірно судиш, о Дурьйодгано,! Не можна битися такою зброєю, бо навіть в разі перемоги нам навіки не відмитись від нечестя. Ти і раніше влаштовував на

Пандавів замахи, але у тебе нічого не вийшло. Тим більше тепер, коли у них виросли крила! Нині вони тобі не довіряють… Не вдасться, — тут болісна гримаса пересмикнула лице воїна, — і посварити з ними Драупаді. Сотні жінок бажають багатомужжя, а лише вона цього досягла…

— Ти і досі її кохаєш, бідний мій друже, — озвався Дурьйодгана зі щирим співчуттям.

— Менше з тим! Я пропоную діяти, доки вони ще не зібрали війська і не уклали нових союзів! Доки князь панчалів не готовий до війни, доки Крішна Васудева не став на їхній бік — дій же, Дурьйодгано!

— Ти пропонуєш захопити Кампілью, — одразу зрозумів Дурьйодгана, — але це…

— Доблесть — цнота кшатріїв і закон для хоробрих! — вимовив Карна, і голос його задзвенів, як тятива «Віджаї», — збери ж військо, друже, і рушай на Друпаду війною! Не можна досягати мети хитрістю і підлістю! Дій же силою, князю, і перемагай! Я не бачу для тебе іншого вибору!

Старий Дргітараштра задоволено кивнув головою:

— Твоя мова сповнена відваги, — сказав, — вона личить тобі, о сину Адгіратги. Але такі речі, як нова війна, не вирішують утрьох. Зберімо ж раду і послухаємо, що скажуть Бгішма, Дрона та Відура.

— Бгішма, Дрона та Відура! — вигукнув Дурьйодгана, коли вони з Карною вийшли з покоїв Дірітараштри, — що путнього можуть сказати ці троє?! Бгішма обожнює синів Панду, для Дрони немає милішого за Арджуну, а Відура… Мені здається, що якраз дядечко, котрий полюбляє шпигувати, і попередив Пандавів про небезпеку, перед тим, як вони рушили до Варанавати. Ось побачиш, Карно, війни не буде!

— Навіть, якщо це й так, — промовив Карна, — я благаю тебе, друже, не роби нічого, що покрило б тебе безчестям.

— О, Карно, Карно…, - зітхнув Дурьйодгана, — ти наче й справді напівбог, і душа твоя ясна як полум'я… Та тільки людське життя — це бруд, Вайкартано, і я, на відміну від тебе, не боюся закаляти в ньому шат! Ось побачиш, завдяки мудрим порадникам, ми ще будемо зустрічати Пандавів квітами, а мали б — стрілами! Але цього разу я послухаюсь тебе і не буду вживати іншої зброї. Хай все станеться, як Боги схочуть.

Дурьйодгана передбачив вірно. Всі троє старійшин накинулись на нього з докорами. Старий князь Бгішма прямо звинуватив Дурьйодгану