Позолочена рибка - Барбара Космовська

— Хто-о-о?

Фридерик розповідав страшенно плутано, але Аліція чудово розуміла, що він щосили намагається ретельно змальовувати їй свій новий світ.

— Дівцата, — вперто повторив він. — Вони класні. Горсцики тез виносять, яксцо треба.

— Щось вони підстаркуваті, як на їхніх дівчат, — прошепотіла Аліція на вухо малому.

— Зовсім ні, — обурився Фрицек. — Я б хотів, сцоб вони були тут завзди. Бо в Кароля немає цасу. І в Зосі немає, і тоді тут нудно…

— Певне, сумуєш за Патриком? — Аліція глянула, як поживає їхня спільна пальма. Деревце було доглянуте й скидалося на те, що у Фридерика ще розболиться живіт від купи фініків власного врожаю.

— Ні, — Фридерик набурмосився й замовк.

Аліція марно намагалася підкупити братика солодощами й книжечками.

Хлопчик похмуро мовчав і лише примружувався. Але це не була звичайна втома. Віднедавна Фридерик часто втікав від неї, втупившись у білу подушку. Відвертався до сестри спиною й застигав непорушно.

Зараз він теж заціпеніло лежав на боці й не звертав уваги на її дружні поштурхування.

— Гей, Ящірко! — Аліція спробувала притулити хлопчика. — Чого ти так застиг? Це дурна гра!

— Я взе мозу так витримати. Як помру, то лезатиму й лезатиму, і не рухатимусь, — заявив він раптом, сідаючи.

— Сонечко, не треба такого казати! — Аліція знову безпорадно роззирнулася навколо. На її переляк і докір, що вчувався в голосі, відгукнулася одна з дівчат у палаті. Легким кроком наблизилася до Фридерикового ліжка.

— Привіт, — і простягнула Аліції руку. — Мене звати Зуза.

— Привіт. Я Аліція.

— Привіт, а я Фрицек-Піцик, — додав малий і обидві дівчини посміхнулися.

— Малий тебе налякав, правда? — Зуза підсунула Фридерикові кольорові олівці й відкрила розмальовку на сторінці, де було зображена родина за обідом. — Давай, Фрицек-Піцик, а потім я тобі оцінку поставлю, — мовила вона, як справжня вчителька. — Усе має бути якнайкраще!

— Авзез, — пожвавішав Фридерик і заходився розмальовувати, забуваючи про все на світі.

Дівчата підійшли до вікна.

— Ми волонтери, — Зуза кивнула на подруг, які гралися із хворими. — Часто сюди приходимо і вже звикли до дітлахів. До їхніх питань та ігор. Діти тут бавляться трохи по-іншому, — серйозно додала вона.

— От власне, — Аліція глянула у вікно, немовби уникаючи погляду нової знайомої. — Я знаю, що Фридерик дуже хворий, але не можу стерпіти оцих його… Цього химерного зацікавлення смертю… І взагалі… — Аліція розплакалася. Плечі її здригалися. Але дівчина ніяк не могла зупинитися. Перелякано подумала, що це, здається, уперше, відколи братик захворів, вона дозволила собі бути такою слабкою.

— Чому ти кажеш, що не можна цікавитися смертю? — Зуза легенько обійняла Аліцію за плечі. Так легенько, що та навіть не відчула доторку.

— Але ж він видужає, — схлипнула Аліція.

— Ми цього прагнемо. Усі, — Зуза теж задивилася у вікно. — Коли захворів мій брат, мені було стільки само років, скільки й тобі. Гадаєш, я вірила невтішним діагнозам? Лікарям? Аналізам? Повністю довіряла лише собі. І не дозволила Ясикові були відвертим. Гамувала його невпевненість. Сердилася, коли він розпитував мене про той світ. Навіть заборонила йому думати й говорити про це. А Ясик робився дедалі більш недовірливим і самотнім. Коли він помер, було запізно, аби його підготувати й заспокоїти. А я лише тоді збагнула, що він був мудрішим за мене й більш мужнім, хоча йому було тільки десять років.

— Мені так шкода, — Аліція глянула на Зузу очима, повними сліз. — Я не знала… Я б не змогла… Ти розумієш, про що я.

— Працювати тут? — Зуза покивала зі зрозумінням. — Звичайно, розумію. Минуло чимало часу, перш ніж я наважилася. Спершу я відчувала страшенну образу на всіх. На Бога, лікарів, медсестер. Навіть на тих дітей, які вийшли звідси здоровими… Уявляєш, як це жахливо? Ображатися на тих, кому вдалося… Але зараз усе по-іншому. Я не приходжу сюди заради себе. Роблю це, бо зрозуміла, що можу бути потрібною іншим. Я знаю, що це важко, — Зуза простягнула Аліції паперові носовички. — Але спробуй зрозуміти Фридерика. Він найкраще розуміє, що відбувається довкола. Не обманюй його казочками, бо він перестане тобі довіряти. І може статися так, як із моїм Ясиком. Він від тебе втече або бавитиметься в хованки. І ти програєш. Не знайдеш його. Зате знайдуть ті, хто його розуміє й знає, де він ховається зі своїми побоюваннями.

— Знаєш, цього року я вистежила ящірку. Брата я теж так називаю. Шукала її ціле літо, щоб зробити фото, яке стоїть у Фридерика на тумбочці.

— Я помітила, — Зуза посміхнулася. — Гарна фотка!

— …Мабуть, ти маєш рацію… — Аліція піднесла носовичка до щоки. — Я мушу почати слухати його. Щоб зрозуміти… Просто це дуже важко…

— Навчишся, — Зуза запхнула руки до кишень широких джинсів. — Він не боїться смерті, бо не зазнав її, але його лякає самотність, тож зроби все, щоб він не був сам.

— Але як? — очі Аліції знову зайшли сльозами.

— Просто йти туди, куди він веде тебе своїми питаннями. І старайся його заспокоїти. Найгіршим здається те, чого ми не знаємо…

— Зу-у-уза-а-а! — погукали з ліжка в кутку палати. — Ну, ходи! Зараз твій хід!

— Сорі. Я саме програю в шашки, — прошепотіла Зуза, простягаючи Аліції решту носовичків.

Коли Аліція бігла до перону, долаючи водночас по кілька сходинок, Роберт уже стояв там. Дівчина, немов досвідчений гонщик, лавірувала між валізами й сумками, що відпочивали від подорожі. Помітивши Аліцію серед барвистого натовпу, який сунув від входу до виходу, Роберт усміхнувся й помахав їй рукою.

А вона сповільнила кроки. Йшла легко й радісно,