Позолочена рибка - Барбара Космовська

— Гарно ти живеш, — прошепотів Роберт. Мабуть, подумав про свою кімнату в Крушині та скромні меблі, які сам лагодив.

— Ти теж тут живеш, — Аліція сама була здивована власного сміливістю, але продовжувала. — Ти в моїх думках і в комп’ютері. Ти читаєш зі мною книжки й зубриш біологію. А іноді я бачу тебе в дзеркалі. Воно чарівне і завжди знає, що я відчуваю. Коли я думаю про тебе, дзеркало здається дуже задоволеним.

— Цікаво, — Роберт поклав долоню на браслет із хамелеоном, — бо і в мене є чарівне дзеркало. Власне, це лише маленьке люстерко. На щастя, коли я туди зазираю, то можу побачити там тебе всю.

— А часто зазираєш?

— Часто, — просто відповів Роберт. — Завжди, коли сумую за однією дівчиною.

— І часто сумуєш? — продовжувала Аліція, кокетливо заглядаючи йому в очі.

— Часто. Щодня.

— А коли зазирнеш до люстерка, то вже не сумуєш?

— Тоді сумую ще більше.

— Дуже?

— Дуже.

— Дуже…

За вікном гаснув натомлений день. Темрява проганяла людей з вулиць. Замовкали кроки й розмови. Зачинялися вікна, дзеленчали чимраз повільніші трамваї. Це вечірнє вимирання міста відбувалося потайки від Аліції й Роберта, які вивчали власні почуття, блукаючи в їхньому лабіринті. Дивувалися, що в душі існує стільки чудових куточків кохання, куди досі жодне з них ще не зазирало. А чарівниця лампа непомітно робила своє, даючи обом можливість роздивитися в очах народження щастя. Несміливого й такого любого, що хотілося його зберегти назавжди.

Лише коли мама тихенько постукала у двері, вони вразилися своєю мандрівкою в незнані світи нових бажань.

— Заходь, мамо, — відгукнулася Аліція, повертаючись із небес на землю.

— Сарі вже краще, вона прокинулася, — почулося з-за дверей. — На вас ще чекатиме вечірня прогулянка, бо їй не можна повертатися самій додому.

— Ти з нею говорила?

— Так, і мабуть, нині не варто повертатися до того, що сталося. Нехай іншим разом.

Сара сиділа у вітальні на своєму улюбленому місці на дивані й виглядала, як Наполеон після програної битви. Власне, вона нагадувала цілу армію Наполеонів, тож Аліція не знала, що сказати цьому нещасному воїнові.

Але воїн не розраховував на теплі слова.

— Принеси мені ванну води! — зойкнула Сара, благально дивлячись на Аліцію.

— Ванну? — перепитала та.

— Води! — простогнала Сара. — Можна відро, колодязь, океан. Байдуже, аби водички.

Вихлебтавши кілька склянок і продовжуючи притримувати на лобі компрес, вона безтямно роззирнулася кімнатою.

— Чого так на мене задивляєшся, ніби вперше в житті бачиш? — Сара глянула на Аліцію вже не так упевнено, як раніше. — Знаю, знаю, — додала вона вже менш зарозуміло, — нині було на що подивитися! Більше в тебе такої нагоди не буде. А хто це в нас тут? Наш Вівальді! Привіт, Роберте, — привіталася вона, знову прикладаючи до лоба вологого рушника. — Ну, покажи цю свою скрипку. Бо Аліція мені ніколи не пробачить, що цей дерев’яний цурпалок не дочекався від мене компліментів.

— Гарна, — сказала вона, коли вся трійця схилилася над футляром. — Певне, ще й грає…

— Ти навіть не уявляєш, що вона вміє! — гордо зізнався Роберт, і за мить кімната потонула у звуках сонати, яка то здіймалася вгору, то легко злітала на землю, наче вільний птах, який шукає собі зручного місця. Аліція глянула на маму, і відчула цим птахом себе. І перевела подих із такою полегшею, яку, певне, відчував Наполеон після кожної виграної битви…

Трохи мені соромно, що я почуваюся такою щасливою, тоді як Ящірці знову роблять якісь обстеження і малий, якщо не спить, страждає. Соромно, що коли Роберт був тут, я не так уже й часто думала про Фридерика й навіть старалася трішечки про нього забути.

Та й інших сумнівів назбиралося. От хоч би й Сара. Я досі дуже її люблю, але зараз зовсім не впевнена у своїй подрузі. А якщо виявиться, що Сара вибере Бориса? Може, не зараз… Може, пізніше? Що тоді станеться з нашою дружбою? Вона повинна була тривати вічно, до кінця світу й навіть трошки довше, щоб ми встигли з'ясувати все, що стосується Костека Бонка. А тут до кінця світу далеко, а наша дружба від нас утікає, як трамвай…

Шкода, що радість завжди така дивна, така нетривала. І непевна, як прогноз погоди. Тому останнім часом, так про всяк випадок, я завжди ношу в рюкзаку парасольку…

Коли Аліція стала на порозі лікарняної палати, то із жахом помітила, що Фридерик і Клаудія скидаються на два манекени, прибиті до ліжка невидимими цвяхами.

Нині моя Міс Літа навіть до півфіналу не пройшла б, — співчутливо подумала Аліція і, усупереч своїм думкам, жвавим кроком рушила в бік Фридерикового ліжка.

— А ти до мене навіть зовсім не прийсла, — почула вона замість привітання. Фрицек був блідий як стіна, і навіть його червоні губенята більше не нагадували дві соковиті ягідки.

— Я ж тобі розповідала, що до твоєї сестри приїхав хлопець! — Клаудія втомлено посміхнулася, коли Аліція щиро обняла її й присіла поруч.

— Я тез хлопець, — буркнув Фридерик. — Тільки трохи хворію.

— Усі хлопці хворіють, і тоді дівчата їх дужче люблять, — пояснила Клаудія. — А хлопець ти стопроцентний, — підтвердила вона, — бо нарікаєш, як твій батько.