Позолочена рибка - Барбара Космовська

— Це Доротин щоденник? — Борис глянув на назву.

— Так, окремі сторінки. Вона погодилася й навіть сама про це попросила, щоб ви прочитали. А тут, на окремому аркуші вся важлива інформація про її хворобу. Сподіваюся, що ознайомившись із цим, ви погодитеся з Аліцією.

А потім протягом наступної півгодини вчителька за допомогою типових шкільних аргументів переконувала учнів, що вони мусять довіряти вчителям і жити з ними в згоді. Ніхто з нею не сперечався.

— Це вже післязавтра! — раділа Аліція, повертаючись із лікарні. Був вечір, і сутінки поволі осідали на вологих міських скверах. Пахло дозрілими каштанами.

Дівчина помітила, що час віднедавна почав бігти все швидше. Мчав, як велосипедист на фініші, і їй ставало дедалі важче поєднувати лікарню, школу й дім.

— Але в суботу, годинничку, пригальмуй! — благала вона подумки стрілки, які невблаганно відлічували хвилини й години. Приємно було йти з думкою, що в суботу о цій порі вони з Робертом питимуть гарячий чай. А ще раніше підуть до крамниці з музичними інструментами. Увечері вона сама приготує вечерю. Справжню. Клаудія дала їй рецепт сирників із брусничним соусом. Вийдуть не гірші, ніж у паризькому ресторані! Міс Літа вважала, що ця страва просто не може не вдатися, вона приречена на успіх!

— Цього не може статися, люба, — запевнила вона Аліцію, простягаючи їй подарунок — слоїчок із брусницями.

Власне, дівчина вже все старанно розпланувала. Крім найважливішого. Вона досі не втаємничила маму у свої плани, але збиралася зробити це просто зараз, повернувшись додому.

— Пізно ти повертаєшся, — мама відвернулася від монітора, й Аліція вразилася, помітивши її землисту шкіру.

— У тебе від цього комп’ютера очі як у кролика, — сказала вона, цілуючи маму в щоку.

— Угадай, на якій я сторінці?

У маминому голосі вчувалася гордість, проте сама вона виглядала зле.

— Вісімдесят третя.

— Дев’яносто друга, дорогенька. Там на тебе чекає вечеря.

— У вигляді чого?

Аліція не хотіла образити маму, але та відразу спохмурніла.

— Я купила овочевий салат. Якщо присмачиш його тим своїм базиліком, буде непоганий.

— Завтра я готуватиму вечерю. І вже нині запрошую тебе на неї.

— А яке завтра свято?

Мама була напівпритомна. Якби Аліція сказала, що завтра святвечір, мама б точно перелякалася.

— Саме про це я й хотіла з тобою поговорити. Може, повечеряємо разом?

— Я мушу дописати цей абзац, а ти їж. Потім побалакаємо, добре?

Салат був жахливий. Аліція навіть запідозрила, що мама купувала ці овочі в Сари, яка власноручно все це перемішала й поклала в пакет. Проте радість від думки про завтрашній день не знала таких перешкод, як відсутність апетиту на сумнівний салат. Зараз Аліція радо спожила би будь-які овочі на світі й присягнулася б харчуватися ними до самої пенсії.

Мама не чекала жодних відгуків. Вона прийшла втомлена й у поганому настрої.

Певне, Астрід Ліндґрен у своєму нелегкому житті зробила все, щоб мамина книжка про неї народжувалася у справжніх творчих муках, — подумала Аліція.

— Завтра до мене приїде Роберт. Він хоче купити скрипку, — додала Аліція, угледівши подив на маминому обличчі.

— Ну, то він до крамниці приїде, а не до тебе, — мама позіхнула, і Аліція наважилася повідомити найважливіше.

— Я запросила його до нас на два дні. Подумала…

— Як це запросила? Мені про це нічого невідомо!

— Уже відомо. Власне, я відучора намагаюся…

— Ти запросила його вчора?

— Ні, ще влітку, у бабусі… А потім ми говорили по телефону…

— Тоді я знову ж таки не розумію, як ти можеш ставити мене перед фактом. Існують певні засади.

— Я хотіла тобі сказати раніше…

— Ніхто тобі не заважав це зробити! — мама підвищила голос.

— Пробач, але саме ти й заважала, — не залишилася в боргу Аліція.

— Я не розумію. Ти запрошуєш чужого…

— Він не чужий!

— Пробач, але для мене чужий!

— Відзавтра не буде.

— Завтра його тут не буде! — із мамою відбувалося щось жахливе. Утома на її обличчі поступилася місцем ледь приховуваній злості й зневазі. Скрививши вуста, вона жбурляла просто в Аліцію каменюками образ і претензій, і при цьому навіть не дивилася доньці в очі.

Аліція раптом усвідомила собі, що такі ситуації вже траплялися. Так само прикрі, вони продовжувалися в зачиненій кімнаті батьків. Тільки колись на місці Аліції сидів тато. Дівчинка аж ціпеніла від звуку маминого голосу, який роздирав на шматки впорядкований світ Аліції. Маленький ще тоді світ. Із круглим столом і підвечірком. Недільною прогулянкою й мріями про собаку. Мамина реакція була такою, що потому не хотілося більше підвечірку, прогулянки й собаки. Залишилася порожнеча.

Зараз ця порожнеча повернулася. Достатньо було, щоб мамин голос злетів аж до стелі. Дівчина зрозуміла, що якраз цей неприємний і в’їдливий звук і був найбільшим ворогом усіх членів родини. А найдужче, — Аліція дійшла до раптового висновку, — він шкодив самій мамі.

Важко сказати, що зупинило чергову хвилю претензій, але раптом мамин голос зламався й вона схлипнула, а тоді розплакалася. Відвернувшись спиною до Аліції, мама ридала чимраз більш невтішно.

— Не плач, — Аліції зробилося ніяково. Вона почувалася, ніби мама власної матері. І ця роль несподівано втишила її гнів і викликала співчуття.

— Не думай більше про