Позолочена рибка - Барбара Космовська

— Почекай, — мама спробувала дати лад скуйовдженому волоссю й витерти розмазану помаду. Зараз вона нагадувала маленьку капризну дівчинку, якій не вдався черговий дрібний шантаж, і Аліція щиро їй співчувала. Але не змогла підійти до мами й обняти. Не могла забути цієї несподіваної й нікому непотрібної сварки.

— Будь ласка! — почула вона, перш ніж зачинити двері до своєї кімнати, — Залишся. Я тобі поясню…

Але решта слів, мабуть, важливих, потонули в черговій хвилі плачу. І протиснутися в дірку від ключа вони теж не мали жодного шансу. Тож вони безпорадно зависли десь між матір’ю й донькою. Нікому не потрібні.

Я не розумію, як вона могла… Мало того, що від самого мого повернення мама як вогню, уникала розмови про Роберта, то ще й так повелася… Я почуваюся нещасною й ображеною. Радість від Робертового приїзду зіщулилася до якоїсь крихітної горошинки, яка муляє, ворушиться десь у серці й не допускає жодної приємної думки. Я починаю розуміти справжню принцесу, ту, що на горошині. От тільки її горошинка муляла в задок, і хоча це не зовсім шляхетно, але витерпіти все-таки легше.

Мама хоче зі мною поговорити. Цікаво, про що? Мабуть, намагатиметься виправити всю цю ситуацію. Ох, як добре мені це знайоме… Зараз посиплеться злива слів, якими вона пояснюватиме свою поведінку, і від того, що їх буде так багато, я взагалі розгублюся. Починаю розуміти тата. Він теж не міг упоратися з маминими докорами. Із її життєвими планами, із цією дивною, болісною відвертістю, яка нікому не була потрібна. Хіба що завдавала страждань…

Іноді я почуваюся просто жахливо. Ніби на моєму сумлінні спочиває тяжкий гріх зради. Я чимраз частіше так почуваюся. Завжди, коли хтось із батьків мене підводить. Тоді (і це для мене невимовно прикро) я починаю сумувати за Міс Літа. Саме за нею. Гадаю, за цим моїм почуттям криється величезна поразка мами й тата, але чомусь мені їх анітрохи не жаль…

P.S. Бо, власне, як усе відбувається? Замість того, щоб приділити мені увагу, мама займається переважно пані А. Л. Найвразливішою літературною тіткою на світі, котра про дітей знала геть усе. Тим часом мама скидається на людину, яка про пані А. Л. не знає головного: що дитячі почуття важливіші за вигадані дорослими принципи. Як можна писати про А. Л., якщо не розуміти того, що сама вона написала?

Аліція прокинулася з великими темними колами під очима і, дивлячись на власне відображення в дзеркалі, подумала, що вони заслуговують принаймні на драму століття, а не на звичайну суперечку з мамою. Човгаючи капцями, дівчина почалапала до своєї кімнати. Вона б радо залишилася там назавжди. Щось трапилося з тією радістю, яку вона відчувала через Робертів приїзд. Аліція більше не могла відшукати її в собі.

Вона завжди прагнула справжнього щастя. Зневажала його фальшивий замінник, а яке ж це щастя, що зникає, ніби злодій, якого захопили зненацька на гарячому. Від самого спогаду про мамині сльози.

Аліція сіла на зім’ятій постелі. Їй кортіло залишитися в ній назавжди. Певне, мама б навіть цього не помітила, — гірко подумала вона.

На подушці лежав конверт. Звичайнісінький, якби не одне-єдине слово там, де зазначають адресата: АЛІЦІЯ.

Здивована, вона розірвала конверт і витягла звідти густо задрукований аркуш паперу.

Я розумію, що ти не хочеш зі мною говорити, — прочитала вона. — І мене це навіть не дивує. Та дозволь спершу попросити в тебе пробачення за те, що я не погамувала свого гніву й роздратування. І ти в цьому анітрохи не завинила. Це я виявилася слабкою. Слабкість мене перемогла, бо під час нашої розмови я думала виключно про себе.

Бувають такі дні, коли ми ділимося з рідними своїми проблемами. Якби під час нашої сварки ти запитала б мене про справжню причину вчорашніх непорозумінь, я спробувала б викрутитися й щось би вигадала. Сьогодні я це усвідомила, і мені зробилося соромно. Ти заслуговуєш на відвертість, і я збираюся щиро написати про все, що мене справді пригнічує.

Останнім часом мені все дається важко. Мало того, що я розчарована самотнім життям, і зовсім не вважаю, що розлучення із твоїм татом вирішило якісь мої проблеми, то ще й ти дедалі частіше знаходиш спільну мову із Клаудією. Спершу я цього щиро прагнула, але пізніше, коли вас почало об'єднувати дещо більше, ніж звичайна ввічливість, я відчула себе безпорадною. Мабуть, матері ревнують своїх доньок, але переважно в цьому не зізнаються. Учора я збагнула, що краще тобі про це сказати, аніж продовжувати тебе втрачати. Звичайно, ти можеш мене покарати й запросити Роберта до Клаудії, але можеш і пробачити. Якщо захочеш це зробити, Роберт міг би спати в моєму кабінеті. Я збиралася зробити перерву в роботі, і одноденний відпочинок лише піде мені на користь. Я люблю тебе.

Із листом у руках Аліція побігла до кухні.

Мама вже сиділа за столом. Старанно зачесана, хоча й досі в нічній сорочці й халатику. Побачивши доньку, вона посміхнулася. Посмішка вийшла трішечки невпевненою, але такою милою.

— Приходив листоноша, — тихо озвалася Аліція. — І приніс гарні новини.

— Для кого гарні? — мама потупилася.

— Для нас обох, — Аліція підійшла до матері й міцно обняла її, щоб обидві відчули, як вони потрібні одна одній у цій просторій і такій порожній кухні.

— Я теж тебе люблю, — прошепотіла мама, а