Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

це, Кобай задоволено всміхнувся: «Недарма я сподівався...». «Краще вже віддати свою дочку цьому принцу, — сказав він, — ніж відпускати її на службу в Імператорський палац, де її будуть затьмарювати інші. Якщо дочка йому сподобається і ми домовимося, то я, здається від такого можу і помолодшати».

Однак поки що Кобай передусім молився про майбутній вступ його старшої дочки у покої принца-спадкоємця, сподіваючись, що хоча б тепер сповниться обітниця, яку дали колись боги святилища Касуґа{112}, і заспокоїться душа його батька{113}, який до самої смерті не забував образи, завданої його старшій дочці. Отже Кобай віддав дочку у покої принца-спадкоємця і незабаром дізнався, що вона здобула його глибоку прихильність. Вважаючи, що не можна залишати без нагляду зовсім ще недосвідчену дівчину, дружина Макібасіра також переїхала у палац і клопоталася тільки про Ооїґімі.

У домі Кобая стало тоскно. Нака-но кімі тужила за старшою сестрою, бо звикла жити разом з нею. Дочка принца Хотару ніколи не сторонилася своїх зведених сестер. Дівчата спали в одному покої, разом навчалися різних мистецтв і віддавалися усіляким забавам, в яких дочки Кобая звикли вважати дочку принца своєю наставницею. Дівчина відрізнялася незвичною, майже хворобливою сором’язливістю і навіть матері рідко показувала своє обличчя. І водночас вона не була похмурою, а, навпаки, скромною вдачею приваблювала більше, ніж сестри.

Почуваючись винуватим перед пасербицею за те, що поспішив влаштувати долю передусім рідної дочки, Кобай якось запропонував дружині: «Знайдіть для вашої дочки гідного жениха, і я влаштую для неї все, як для власної».

«Здається, про таке вона ще не думає. А якщо ж ми наполягатимемо, то швидше за все зробимо її нещасною. Краще нехай буде так, як їй судилося. Поки я жива, я подбаю про неї. Але мені страшно від самої думки про те, що буде з нею, коли мене не стане! Я хотіла б, щоб тоді вона постриглася у монахині, а не зазнавала глузувань через легковажне одруження...» — крізь сльози відповіла мати, так пишаючись чеснотами своєї дочки, що Кобай мимоволі зацікавився нею.

Хоча він дбав про дочку принца так само, як і про рідних дочок, але почувався ображеним через те, що вона ховається від нього. Він раз по раз заходив в її покої, сподіваючись нишком побачити її обличчя, але йому це не вдавалось. «Мені дуже прикро, — сказав він одного разу, стоячи перед завісою, — що ви сторонитеся мене, навіть коли вашої матері немає вдома, і я мав би відвідувати вас замість неї». Вона щось тихо відповіла, а в її голосі він почув стільки благородства, що навіть уявив собі красу її обличчя. Кобай завжди пишався своїми дочками, вважаючи, що мало хто може зрівнятися з ними. Але чи зможуть вони перевершити дочку принца? Адже щоразу, коли мова заходить про службу в Імператорському палаці, кожен вважає, що немає нікого вродливішого від його дочки, але завжди знаходиться особа, яка виявляється ще досконалішою. Тож Кобай ще більше захотів побачити пасербицю.

«Останнім часом я був дуже зайнятий, — сказав він, — і давно не мав честі чути вашу гру на біва. Нака-но кімі із Західних покоїв палко бажає добре грати на цьому інструменті, але вона не впевнена, що їй вдасться оволодіти ним, бо гра на біва чогось варта лише тоді, коли вона досконала. Чи не могли б ви її трохи повчити? Сам я ніколи не вчився грати на музичних інструментах, але в молодості, коли музика була у високій пошані, я іноді брав участь у концертах, а тому завжди можу відрізнити вправну гру від посередньої. Ви граєте так тихо, що вас майже не чути, але звуки біва, які інколи долинають до мого слуху, мимоволі нагадують мені про минуле. З нині живих музикантів майстерність покійного господаря з Шостої лінії{114} успадкував Правий міністр{115}. Цюнаґон і принц Хьобукьо{116} також ні в чому не поступаються своїм предкам. Обидва вони люди виняткової долі і не­звичайних обдарувань, з особливою схильністю до музики, але з Правим міністром їх не можна порівнювати, бо, як на мене, їхній грі бракує впевненості. А от ви граєте не гірше від самого міністра. Для вправної гри на біва особливе значення має легкість і плавність рухів лівої руки, але так само важлива права рука, бо переміщення кобилок змінює тембр звуків, а жінки вміють робити це особливо ніжно і витончено. То, може, ви все-таки зіграєте мені? Гей, хто там, принесіть-но біва...»

Більшість прислужниць пасербиці не сторонилися Кобая. І тільки одна молода служниця досить високого рангу вперто ховалася від нього у глибині покоїв. «Ну куди це годиться, що навіть ваша прислуга так погано ставиться до мене?» — розгнівався Кобай. Саме тоді з’явився його син, який збирався до Імператорського палацу. У носі, з розпущеним волоссям він видався йому гарнішим, ніж з офіційною зачіскою «мідзура». Кобай передав синові листа для своєї старшої дочки, яка жила тепер у покоях Рейкейден.

«Перекажи їй, що вона має мою повну довіру, а сьогодні я приїхати не зможу, бо не зовсім здоровий, — сказав він. — А поки заграй мені що-небудь на флейті. Можливо, невдовзі тобі доведеться грати перед Імператором. А ти, на жаль, все ще не досягнув вершин майстерності». І, всміхнувшись, він попросив сина зіграти мелодію у тональності «содзьо», з чим той успішно впорався.

«Здається, у нього непогано виходить, — звернувся Кобай до пасербиці. — Напевне, ви йому цю мелодію акомпанували. Обов’язково покажіть, як ви це робите», — наполягав він, і дівчина, ледве подолавши збентеження, наслідуючи флейту, почала тихенько перебирати струни біви. Кобай підсвистував чисто і дзвінко.

Біля східної покрівлі, розливаючи пахощі, цвіла червона слива. Дивлячись на неї, Кобай промовив: «Ой, яка ж гарна ця слива! Віднеси-но гілку принцові Хьобукьо{117}, який, здається, буде сьогодні в Імператорському палаці. Бо кому «як не йому...»{118} . Колись я прислужував його дідові, Блискучому Ґендзі, якого ніколи не забуду. Він мав тоді звання «дайсьо{119}» і був у повному розквіті молодості. Люди тепер хоч і недарма захоплюються принцом Хьобукьо та Цюнаґоном{120}, та до нього їм не дорівнятися! Бо за ним тужать навіть зовсім чужі люди, а близькі, які його пережили, мабуть, нарікають на власне довголіття...» Зворушений спогадами, Кобай задумався і зі сльозами на очах, намагаючись приховати непогамовне хвилювання, велів синові зірвати гілку і негайно вирушати до Імператорського палацу.

«А втім, що ж тут поробиш? Принц Хьобукьо — єдина людина, чий образ нагадує нам про покійного Ґендзі. Коли Будда покинув цей світ, деякі його учні, побачивши сяйво, яке випромінював Ананда{121}, подумали: чи не з’явився він знову? Так і я подумки звертаюся до того, в кому, блукаючи у темряві, бачу єдине джерело світла».

«Недарма вітер

Розносить аромат

Червоної сливи.

Так невже у наш сад

Не залетить соловей?» —

написав він, як у юності, на аркуші червоного паперу, загорнув і передав листа сину. А той, по-дитячому радіючи нагоді сподобатися принцові, поспішив у палац.

Він побачив принца Ніоу, коли той виходив з покоїв Імператриці. Серед натовпу придворних принц одразу помітив хлопця і запитав