Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері

Мир і спокій огорнули село. Небо взялося пухким огромом сріблястих хмар. Бузковий осінній серпанок заліг у Долині Райдуг. Кленовий гай забарвився пекучим багрянцем, а кущі шипшини, які росли довкруж заднього двору, вражали різноманітністю ніжних осінніх відтінків. Не вірилося, що десь у світі точиться війна, тож палке серце Сьюзен поринуло в коротке милосердне забуття, хоча тієї ночі вона не склепила повік, думаючи про маленького Джема, який саме плив через Атлантику на одному з кораблів величного флоту, що віз першу канадську армію до європейських фронтів. Навіть кузина Софія виглядала не такою понурою, як завжди, визнавши день «незлецьким», хоч то, очевидно, було затишшя перед страшним буревієм.

— Надто спокійно, щоб так могло довго тривати, — зітхнула вона.

Аж раптом, наче підтверджуючи її певність, із-поза їхніх спин долинув пекельний грюкіт. Несказанна какофонія стукоту, брязкоту, здушеного виску та вереску лунала з кухні, подекуди уриваючись дзенькотом розбитого посуду. Сьюзен і кузина Софія нажахано перезирнулися.

— Що це? Чи хтось здурів? — пролопотіла кузина Софія.

— Напевно, той котисько Гайд сказився, — буркнула Сьюзен. — Я завжди цього чекала.

— Що сталося? — скрикнула Рілла, вихоплюючись із бічних дверей вітальні.

— Я достеменно не знаю, але, вочевидь, причина — у цій твоїй божевільній тварюці, — мовила Сьюзен. — Бодай не підходь до нього. Я прочиню двері й зазирну. Онде, знову посуд б’ється. Я завжди стояла й стоятиму на тім, що цей кіт одержимий нечистим.

— Надто, що він боїться води, — похмуро докинула кузина Софія. — Я чула, якось один скажений кіт покусав трьох людей, і вони всі померли в муках — навіть тіла почорніли як вугіль.

Добра служниця відважно прочинила кухонні двері й зазирнула всередину. Підлога була густо всіяна черепками — трагедія вочевидь сталася на полиці, де шикувалися й сяяли чисто вимиті куховарські миски Сьюзен. Ошалілий кіт гасав кухнею, а голова його міцно застрягла в старій бляшанці з-під лосося. Вивергаючи жахливі крики, він сліпо бився нею об стіл та стільці, а часом марно намагався лапами вивільнити себе з пастки. Видовище було таке кумедне, що Рілла аж зігнулася від сміху. Сьюзен докірливо поглянула на неї.

— Немає чого сміятися. Це чудовисько розтрощило велику блакитну миску твоєї матінки, яку вона привезла по весіллі із Зелених Дахів. Як на мене, то неабияка втрата. Але зараз мусимо придумати, як зняти бляшанку Гайдові з голови.

— Не чіпай його! — жваво заголосила кузина Софія. — Бо ще покусає на смерть! Замкни двері й поклич Альберта!

— Я не маю звички кликати Альберта, коли в домі біда, — зверхню втяла Сьюзен. — Ця тварина мучиться, і хай що я думатиму про неї, мені нестерпно бачити її страждання. Рілло, відійди геть, заради маленького Кітченера, а я спробую щось удіяти.

Отож, ухопивши старий плащ лікаря Блайта, Сьюзен відважно кинулася на кухню, і, опісля кількох хвилин гонитви з марними та навіженими кидками й стрибками, таки спромоглася вхопити й закутати сердешного Дока. Потім вона заходилася пиляти бляшанку консервним ножем, доки Рілла тримала верткого зворохобленого кота. Упродовж цієї процедури Док видавав такі страхітливі крики, аж Сьюзен до смерті боялася, що сім’я Альберта Крофорда почує їх і вирішить, буцім вона мучить тварину. Кіт, опинившись на волі, обурився й розгнівався. Очевидно, він подумав наче люди влаштували це навмисне, щоби принизити його. Люто бликнувши на Сьюзен замість подяки, він метнувся геть до свого потаємного храму в шипшинових заростях, де сидів до вечора, набурмосений. Тим часом Сьюзен похмуро замітала черепки.

— Більшого лиха тут не накоїли б навіть гуни, — ядуче сказала вона. — Та коли хтось, попри всі застороги, тримає в домі таких диявольських виплодків, як цей котисько, хай не нарікає, що вони трощать миски з весільних посагів. Бачте, до чого ми дожилися — порядна жінка вже не може вийти зі своєї кухні, щоб кіт із бляшанкою на голові не влаштував там руйновища.

Розділ 10

Ріллині гризоти

Жовтень сплив; один по однім тяглися гнітючі листопадові й грудневі дні. Антверпен був зданий… Туреччина оголосила війну… відважна маленька Сербія згуртувалася й завдала смертельного удару своєму гнобителеві… а за тисячі миль від Європи, у тихому Глені Святої Марії, що ховався в низині між пагорбів, серця тріпотіли надією й страхом щодня, коли надходили свіжі газети.

— Кілька місяців тому, — сказала панна Олівер, — ми обговорювали новини Глена Святої Марії, тепер — воєнну тактику й дипломатичні інтриги.

Головною подією дня тепер було надходження пошти. Навіть Сьюзен визнала, що не може стати до хатньої праці, доки з містка між станцією та селом не долине стукіт коліс поштової брички, а газети будуть ретельно прочитані вдома.

— Я, пані Блайт, дорогенька, мушу братися за шпиці й в’язати, доки надійдуть газети. Принаймні в’язати можна й тоді, коли серце б’ється, як чайка при дорозі, у шлунку немов порожнеча, і в голові — усе шкереберть. А щойно прочитаю заголовки — байдуже, добрі чи погані — то знову можу братися до діла. Шкода, що пошта надходить саме тоді, коли час варити обід. Я так собі думаю, уряд мав би ретельніше перейнятися цим питанням. Ну, та наступ на Кале[31] був відбитий — я не мала жодного сумніву в тім, що так і станеться — тож кайзер не відсвяткує Різдва в Лондоні, бодай цьогоріч. А чи знаєте ви, пані Блайт, дорогенька, — Сьюзен понизила голос, маючи намір повідомити справді разючий факт, — я довідалася з надійного джерела, інакше не переказувала б цього, надто коли йдеться про пастора — що превелебний пан Арнольд щотижня відвідує турецьку лазню в Шарлоттауні? Каже, буцім вона помічна від його ревматизму. І це тоді, коли ми воюємо з турками[32]! Навіть один з методистських дияконів стверджує, що в пана Арнольда вельми хистка теологія, і я починаю думати, що нам таки є чого страшитися. Ну, хай там як, а нині в мене багато роботи. Мушу спекти різдвяний пиріг для маленького Джема. Благословенний хлопчик потішиться, якщо раніше не втоне в болоті.

Джем перебував у таборі на Солзберійській рівнині[33], і, попри глевкий осінній бруд, писав веселі, життєрадісні листи. Волтер навчався в Редмонді, і його листи до Рілли були нітрохи не життєрадісні. Рілла боялася відкривати кожен наступний конверт, щоб не виявити там зізнання в тому, що Волтер записався до війська. Вона гнітилася його тяжким розпачем, хотіла пригорнути й утішити брата, як під час їхньої першої розмови в Долині Райдуг, і ненавиділа кожного, хто змушував Волтера потерпати.

— Він теж запишеться, — смутно прошепотіла вона якось по обіді, сидячи