Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері

Позавчора я поїхала до міста, щоб купити собі нового капелюха на зиму. Уперше ніхто не сказав, що мусить поїхати разом зі мною й допомогти мені вибрати, тож я відчула, що мама справді більше не вважає мене дитям. І я знайшла дивовижного капелюха — він просто зачарував мене. Оксамитовий, насиченого смарагдового відтінку, немовби створений саме для мене. Він прегарно пасує до моїх рудувато-каштанових кіс та кольору шкіри, який панна Олівер назвала „кремовим“. Лиш раз у житті я мала головний убір такого відтінку зеленого. Коли мені було дванадцять років, я ходила саме в такому касторовому капелюшку, і всі дівчата в школі заздрили мені. Словом, я вирішила, що мушу купити цей капелюх — і купила. Ціна була страхітливо висока. Я не назву її тут, бо не хочу, щоб мої діти й онуки знали, що я заплатила стільки за капелюх, надто під час війни, коли всі намагаються — чи бодай повинні намагатися заощаджувати.

Удома я знову приміряла капелюх і завагалася. Звісно, він дуже вишуканий, але чомусь здався мені надто кричущим і легковажним для церкви та наших скромних гленських посиденьок… словом, надто вже ПОКАЗНИМ. У крамниці все було інакше, ніж тут, у моїй маленькій біленькій кімнатці. І ще цей жахливий цінник! А в Бельгії люди вмирають від голоду! Коли мама побачила капелюх і цінник, то нічого не сказала — тільки ПОГЛЯНУЛА на мене. Мама вміє все висловити самими лише очима. Тато каже, що багато років тому закохався в її красномовний погляд, і я цьому вірю, хоча мені розповідали дивну історію про те, як вона в дитинстві розбила грифельну дошку йому об голову. Мама, вочевидь, була збитошницею, і ще донедавна, перш, ніж Джем записався в солдати, очі її так і сяяли молодечим лукавством. Однак я вернуся до своїх баранів — тобто до смарагдового оксамитового капелюха.

— Рілло, ти думаєш, — тихо… аж надто тихо мовила мама, — що доречно витратила стільки грошей на капелюх… тим паче нині, коли у світі так багато злиднів і горя?

— Мамо, я купила його за свої кишенькові гроші! — заперечила я.

— Річ не в тім. Ми даємо тобі гроші, виходячи із принципу розважливої ціни на кожну потрібну річ. Якщо ти переплачуєш за одне, мусиш обмежити себе в чомусь іншому, а так не годиться. Проте якщо ти вважаєш, що це був слушний учинок, я більше не маю чого сказати. Лишаю це на твоєму сумлінні.

Я не люблю, коли мама лишає щось на моєму сумлінні. Та й що тепер удієш? Повернути капелюх до крамниці не можна — я надівала його на концерт у Шарлоттауні, тож мушу лишити собі! Я так зажурилася, аж мене охопив гнів — холодний, убивчо-спокійний гнів.

— Мамо, — зарозуміло сказала я, — шкода, що вам не подобається мій капелюх…

— Не сам капелюх, — відказала мама, — хоч я вважаю, що юним дівчатам не варто носити таких речей, — а ціна, яку ти заплатила за нього.

Те, що мене урвали, не втишило бурі в моїй душі, тому я вела далі — ще холодніше й убивчо-спокійніше, аніж досі — так, мовби й не чула маминих слів.

— …але я мушу його залишити. Утім, я обіцяю, що не куплю собі нового капелюха впродовж наступних трьох років чи до закінчення війни, якщо вона триватиме довше. Навіть ви, — о, який сарказм я вклала в це „ви“! — не скажете, буцім я забагато сплатила за нього, коли всю суму буде поділено на три роки.

— Цей капелюх набридне тобі раніше, — мовила мама, скептично всміхаючись. Словами це, певно, означало, що я не дотримаю обіцянки. Я роздратувалася.

— Набридне чи ні, а носитиму я його стільки, скільки сказала, — мовила я й подалася нагору. У себе в кімнаті я довго плакала від жалю, що так нечемно розмовляла з мамою.

Я вже ненавиджу цей капелюх — але носитиму його три роки чи до закінчення війни. Я пообіцяла й дотримаю слова, хай як невимовно тяжко це буде.

Це одна справа, яка „пішла шкереберть“. Інша — це те, що я посварилася з Ірен Говард… чи то вона зі мною… чи краще буде сказати — ми посварилися одна з одною.

Учора в Інглсайді відбулися збори молодіжного Червоного Хреста. Дівчата мали зійтися о пів на третю, проте Ірен була тут о пів на другу, бо зустріла когось із Верхнього Глена й він довіз її бричкою. Ірен неприязна зі мною після тієї суперечки щодо частунку на зборах, і ще — я певна — опісля того, як її не обрали на голову осередку. Але я постановила собі, що все має бути гладенько, тому не зважала на її кислий настрій; а вчора вона прийшла така весела й усміхнена, аж я подумала, що вона вже не сердиться й скоро ми знову будемо щирими подругами.

Та щойно ми сіли, Ірен узялася гладити мене проти шерсті. Я помітила, як вона зиркнула на мій мішечок для вовни. Усі дівчата розповідали, що Ірен дуже заздрісна, проте я їм не вірила. Тепер я думаю, що вони таки правду казали.

Спершу Ірен кинулася