Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері

Джимс сопе в колисці побіля мене. І це не аденоїди, а нежить. Учора в Ірен був нежить, і я переконана, що вона заразила Джимса, коли цілувала його. Він навчився прегарно сідати й уже не дратує мене так, як колись. Тепер він любить купатися й серйозно плюскає рученятами по воді замість вищати й звиватися. О, я ніколи не забуду двох перших місяців його життя! Не знаю, як я й пережила їх. Проте це минуло, і нині ми із Джимсом добре тримаємося. Сьогодні ввечері я трішки полоскотала його, роздягаючи — я нізащо не чукикатиму дитини, та щодо лоскоту Морган нічого не каже. Я лиш хотіла поглянути, чи всміхнеться він мені так, як усміхався Ірен. І він усміхнувся — на щоках у нього з’явилися ямочки. Шкода, що його мати не зможе побачити їх!

Сьогодні я закінчила шосту пару шкарпеток. Доки я в’язала перші три пари, п’яти за мене робила Сьюзен. А потім я вирішила не ухилятися й сама навчилася в’язати п’яти. Терпіти цього не можу… але від четвертого серпня я роблю стільки осоружних справ, що байдуже навіть, коли їх більшає на одну. Я просто згадую Джемові жарти про болото на Солзберійській рівнині й мовчки стаю до праці».

Розділ 11

Морок і світло

На Різдво студенти повернулися до Глена, тож на якийсь час в Інглсайді знову запанував сміх. Проте не всі були присутні — уперше за святковим столом бракувало одного члена сім’ї. Джем, із його відважними очима й уперто стуленими вустами, був далеко від дому, і Ріллі болів кожен погляд на його порожній стілець. Сьюзен наполягла на тім, щоби поставити й Джемів прибор; тепер коло його тарілки лежало химерне кільце для серветки, яким він користувався ще з дитинства, і стояв старовинний високий келих, давній дарунок тітоньки Марілли із Зелених Дахів. Джем дуже любив пити саме із цього келиха.

— Цей благословенний хлопчик завжди матиме своє місце за нашим столом, — несхитно мовила Сьюзен, — і можете бути певні, пані Блайт, дорогенька, що нині він подумки з нами, а наступного року перебуватиме з нами душею і тілом. Заждіть, як навесні почнеться Великий Наступ, то й війна одразу скінчиться.

Усі намагалися вірити в це, проте рішучий їхній намір не смутитися затьмарювала тривога. Волтер упродовж канікул був мовчазний і зажурений. Він показав Ріллі жорстокий анонімний лист, який одержав у Редмонді — лист радше жовчний і лютий, аніж сповнений патріотичного обурення.

— І все ж, Рілло, кожне слово в ньому правдиве.

Рілла вихопила в нього лист і жбурнула в камін.

— Він анітрохи не правдивий! — гнівно вигукнула вона. — Волтере, у тебе починається меланхолія. Панна Олівер каже, що з нею таке стається, коли вона довго троюдить собі душу сумними думками.

— У Редмонді я не можу позбутися цих думок. Усі студенти мов вогнем палають через війну. Кожного здорового хлопця, що не записується до війська, уважають боягузом і відповідно ставляться до нього. Доктор Мілн, наш викладач англійської літератури, завжди виявляв до мене прихильність, але все змінилося, відколи двоє його синів подалися на фронт.

— Це несправедливо… ти ще не готовий до служби.

— Готовий. Я цілковито одужав. Я не готовий за душевним станом, а це ганебна пляма на репутації. Не плач, Рілло, не плач. Я не йду на війну, якщо ти цього боїшся. Мелодія Дударя лунає мені у вухах удень і вночі, та я не можу відгукнутися на неї.

— Мама не переживе, якщо ти підеш, — хлипала Рілла. — І я також. Волтере, для будь-якої сім’ї достатньо одного сина на фронті.

Різдвяні свята минули невесело. Утім, присутність Нен, Ді, Волтера й Ширлі допомогла Ріллі дати раду із журбою. До того ж, Кеннет Форд надіслав їй книжку й вітальний лист. Читаючи його, дівчина вряди-годи рум’яніла, а серце їй калатало сильніше… аж до останнього абзацу, від якого вона похолола.

«Нога мені вже зовсім не болить. За два три місяці я й собі подамся до війська. Рілло-моя-Рілло, як радо я вберу однострій! Нарешті малий Кен зможе дивитися всім у вічі й відчувати, що нікому нічого не винен. Останнім часом кепсько було, відколи я не кульгаю — люди, які не знають про мою ногу, тільки й зиркали, мовби кажучи: „Сачок ти хлопче!“ Тепер уже ніхто не погляне на мене спідлоба».

— Ненавиджу цю війну, — скрушно мовила Рілла, дивлячись, як кленовий гай убирається в пишні рожево-золоті шати зимових сутінків.

— Минув тисяча дев’ятсот чотирнадцятий, — сказав лікар Блайт першого дня нового року. — Він розпочався казковим світанком, проте скінчився кривавим заходом сонця. Що принесе нам тисяча дев’ятсот п’ятнадцятий?

— Перемогу! — лаконічно озвалася Сьюзен.

— Ви справді вірите, що ми переможемо? — тужливо запитала панна Олівер. Вона приїхала з Лобриджа, щоби відвідати студентів напередодні їхнього повернення до Редмонду. Нині панна Олівер була в похмурім гуморі й цинічно вбачала в усьому лише темний бік.

— Чи вірю я, що ми переможемо?! — вигукнула Сьюзен. — Ні, панно Олівер, дорогенька, я не вірю — я знаю. Не це турбує мене, а те, як довго воно все триватиме і яку ціну ми змушені будемо заплатити за перемогу. Ну, та не розбивши яйця, не підсмажиш яєчні, тому покладімося на Бога й готуймо зброю.

— Часом я думаю, що зброя — це краще, аніж надія на Бога, — мовила панна Олівер.

— Ні, дорогенька, ви так не думаєте. Німці мали багато зброї в битві на Марні, та Провидіння вкоськало їх. Не забувайте про це. Згадуйте це щоразу, коли вас охоплять сумніви. Міцно стисніть бильця вашого крісла й повторюйте: «Зброя — це добре, та краще — віра у Всемогутнього, а Він на нашому боці, хай що про це каже кайзер». Моя кузина Софія занепадає духом так само, як ви. Учора взялася скиглити: «Падоньку, що ж нам робити, коли німці й сюди дістануться?» — «Ховати їх, — відрубала я, — місця на могили не бракує». Кузина Софія сказала, що я легковажна, та це неправда, панно Олівер, дорогенька — я просто спокійна й упевнена в британському флоті й наших канадських хлопцях. Я — наче той пан Вільям Поллок із Гарбор-Геда. Він уже дуже старий, а