Сад спочилих котів - Більґе Карасу

Глядацькі ряди здіймалися вгору навколо грального поля. Там уже сиділи поодинокі глядачі в шапках і паперових ковпаках, тримали в руках газети та книжки. Гра розпочнеться об одинадцятій. Зараз ледь-ледь більше, ніж двадцять по восьмій.

Юнак знову забрав мене в палац, завів у якусь крихітну кімнатку. На камінному помості лежали міндери.[13] А на горіховому кріслі п’ятнадцятого сторіччя розкладено моє вбрання.

— Пане, послухайте трішки мене, — попросив молодик. — Я замкну вас тут, сам піду; даруйте, але це правило, якому сотні років. Учасникам гри не дозволено бачитися перед нею один з одним, як і з будь-ким. Я повернуся о десятій годині, тоді ви почнете одягатися.

Молодик пішов, тричі прокрутивши ключ у замку.

Я нестямився від люті. Це переходило всякі межі. Проте спромігся лише осоромитися, грюкаючи кулаком у двері. Насправді я гнівався на власну дурість. Чи вони затягли б мене сюди силоміць, якби сам не з’явився до мера?! Так, ніби… Всі слова, мовлені про гарне ставлення до туристів…

Але ці люди долучили мене до однієї з найдавніших церемоній їхнього міста. Якби я не захотів до неї приєднатися, мене ніхто не приневолив би. Раніше я буцімто не хотів уступати в гру й майже переконав себе в цьому. Та, на ділі, хіба не загорівся в душі бажанням, коли той чоловік запитав мене: «Ви приєднаєтеся до гри?»

Я ліг. Заснув. Його голова цього разу волосся на ній начебто було світліше, русяве, торкнулася моєї. Я відчував, як він тепло дихає мені у вухо.

— Це був сон, — пролепетав я із заплющеними очима. Потім темряву знову змінило світло.

Цього разу його рука лежала переді мною. Я погладжував її пучкою. Увіткнув палець йому в зап’ясток Кров не потекла. Йому не заболіло. Коли я витягнув пальця, на зап’ястку не залишилося й сліду. Він знову дихав мені у вухо, у щоку. Довкола здійнявся легіт.

Я вдруге опинився в темряві.

— Це був сон, — повторив я.

Потім розплющив очі. Двері прочинилися, молодик тихо кликав мене на ім’я та легенько торсав за плече. Я прокинувся.

— Пане, попрошу вас одягтися, звернувши особливу увагу на місця, які виділені на цьому малюнку.

Вирядитися в це небачене вбрання було непросто. Щось я мусив одягти одне на одне, щось з'єднати одне з одним. Коли ж я належно ввібрався у костюм із семи компонентів, залишалося припасувати, як на малюнку, ще чотирнадцять дрібних деталей.

Фіолетовою стрічкою я підперезався. Колоска засунув під наколінник. Обценьки чіплялися до плеча, невеликий сікач прив’язувався особливою мотузкою до стану. Я уособлював містянина, ратая, теслю та різника. Мешкав та працював і в місті, і поза ним. Тесляр, я будував хати; ткач і фарбар, я ткав пряжу та забарвлював її. Вояк, я володів списом; крамар, я ховав під подолом капшука, напханого монетами.

Щойно сурми сповістили про близький початок гри, я глянув у дзеркало — чоловік у ньому був достоту, як на малюнку в моїй руці, або неначе з картин, котрі розглядав у музеї.

Хлопець прийшов знову, показав дорогу. Коли я дістався до грального поля, всі гравці вже стояли на кружальцях. Мені показали моє місце. Я був пішак, тож це було там само, що й три дні тому.

Сурми стихли. Мер у своїй промові розповів про значення традиційної гри для життя міста; подякував гостям.

У переповнених глядацьких рядах панувала суцільна тиша. Щойно гравці вийшли на поле, вони завмерли, ніби справжні фігури. Цього насамперед вимагав мер як суддя гри та володар самих «фігур». Я ж відтепер не міг повертіти головою та все гарно розглянути.

Мер сидів акурат праворуч від нас у кріслі на балконі, зведеному зумисне для нього. Сурми прогриміли вдруге. Гра почалася.

Казка сьома

«Убий мене, майстре!»

Алпаку Ізбіраю

«…Зрозуміло, що чимало старезних батьків вряди-годи посягають на власних дітей та скоюють людожерство, бо поклоняються демонам. Щодо цієї матері, про яку наша оповідь, то діти влаштували їй урочистий похорон. Як задуматися, то це жахлива річ. Такі оповіді стають легендами».[14]

Щоб урочисто поховати матір, дітям потрібно вижити самим. Хоча й видно, що не вижили.

Перестрибуючи з каната на канат, з кільця на кільце, акробати час від часу падають, гинуть. Ті небіжчики не зважали на вік. Але якщо молодий гімнаст каже: «Знаю, аби на постарілому обличчі якогось акробата під правою ніздрею виступила тільки мені помітна родимка, то його жде певна смерть. Хоча й не визначу: чи він зірветься з каната, чи потрапить під машину, чи, занедужавши, навіки зляже…»

Ви йдете по тугому канату назустріч один одному — мов на здибанку; потім один із вас програє, майже падає, другий же кидається рятувати, ловити в повітрі, і поки обидва хапаєтеся за інший канат, за інше кільце, всі злякано затамовують дух; так ви заробляєте на хліб.

Скажімо: ви душі не чуєте в акробатові, що навпроти; ви працюєте спільно вже чимало років, він для вас та людина, з якою можете поділити й нестерпні страждання, і миті радості, якими вряди-годи насолоджуєтеся, хоча звикли казати про себе: «Ми ніколи не всміхаємося». Ви обидва наближаєтеся до середини канату. Зненацька під правою ніздрею… Тоді вас як іще молодого гімнаста охоплюють думки: чим та як зарадити…

Почнімо спочатку.

Перед ним — учитель.

Чи не став він учителем і у виборі життєвого шляху?

Перед ним — учитель, який узяв його до себе ще в дитячому віці, виховав, передав своє вміння та зробив одним із найславетніших молодих акробатів. У своїх стосунках вони давно перейшли грань між майстром та учнем. Молодший уважав себе сином старшого; майстер також мав його за сина, відрекомендовував усім, як: «Мій син». Однак, говорячи до нього, пильнував, щоб навіть не назвати на ім’я, адже його «синку» відрізнялося від такого ж звертання будь-якого майстра до будь-якого вихованця. Зрештою, їхні розмови й не починалися зі звертань. Тільки-но хтось із них, забувшись, збирався гукнути другого, і з його уст зривалися перші звуки, йому ставало ніяково; обидва силкувалися заглушити їх, пчихаючи та кашляючи. Вони заводили розмову з місця, на якому обірвали її день або й тиждень тому, чи одразу перестрибували на кінець, давно обговоривши початок. Зведені дугою брови, примружені очі, зімкнуті вуста — міміку вони вважали досконалішою за балачки й