Сад спочилих котів - Більґе Карасу
А втім, у морі цих слів та балачок, які пропливали повз вуха, мов хвилі, до мене не донеслося анічогісінько з того, про що розповідав він. Його історії неначе були почерпнуті з якихось невідомих джерел. Або ж вигадані.
Отож я не мав би дивуватися, що його ніде не видно. Такий знавець
«вигадник» сюди пасує також
певна річ, не приєднався б до цього юрмиська всезнайок, яке хоч і відає все, проте, як не крути, одне й те саме.
Навіть я, трохи співчутливо, трохи зверхньо поспостерігавши за цими зграями туристів…
Ще раніше звернувся за порадою до готельного персоналу; мені відповіли, що для перегляду гри не потрібно ніяких квитків. Довкола грального поля вибудувані глядацькі ряди у формі сходинок,
мабуть, ці сходинки важливіші за решту пам’яток міста,
за саму гру,
за кругле татли з рахат-лукуму та халви
вони так майстерно розташовані, що спокійно вміщують чотири тисячі осіб; глядачі самі обирають місця.
Як на мене, то кількість прибулих, охочих побачити гру, вже сягала десяти тисяч, а можливо, так уводили в оману малі чи, точніше, тісні розміри міста.
«Достатньо прийти за годину до початку гри, — радив мені портьє. — Ви не тільки не залишитеся без місця, а ще й виберете собі якнайкраще. Крім того, заїжджі чужоземці
(хоча він і знав, що я також чужоземець, однак прирівнював до тутешніх мешканців, либонь, тому, що я розмовляв його мовою)
дечого не знають. Вони приходять та тиснуться в перших рядах. Натомість на рівні судді гри
як вам відомо, суддею здавна виступав володар, та ось уже ціле сторіччя це обов'язок мера. У зв'язку з цим кожен новообраний мер тижнями, а то й місяцями, вивчає від попередника все, що потрібно знати для гри. Кажуть, це ніби мистецька таємниця, що передається від батька до сина. Не знаю: хто хоче, той вірить цьому, але вам не за новину: люди обожнюють теревені про отакі таємниці; як на мене, то вони базікають про це, аби полоскотати собі нерви. На чому я зупинився, га?
на рівні судді гри, себто мера, розташовані найкращі місця — у самому задньому, у найвищому другому ряді. Там і сідайте».
Гра мала відбутися завтра. Іти вже було нікуди. Я взяв свою книжку та цілісінький день провів у кав'ярні за столиком на горі, звідки видно майдан перед давнім палацом — там ми сиділи того ж вечора, коли вперше розмовляв із ним. Він не появився. Я дочитав газету, журнал та дві книжки. Сходив спочатку повечеряв, потім — у кінотеатр і вирішив раніше вкластися спати, щоб зняти втому від сидіння упродовж дня. Заледве переступивши поріг готелю, я всміхнувся до чергового портьє та привітався; той же вперше відповів серйозно, зупинив мене й украй шанобливо простягнув якогось конверта.
— Вам від мера. Недавно принесли, — повідомив портьє.
На конверті — зазначено моє прізвище. Я розгубився. Ледь хвилювався, відкриваючи його. На аркуші, який дістав із конверта, замість реквізитів стояла рельєфна печатка мера міста; крім того, ту саму печатку відтиснули на воску під текстом. Мерів підпис був виведений багряним чорнилом з фіалковим відтінком, текст — написано від руки.
«Як Вам відомо, — писалося в листі, — десять осіб зі всіх тридцяти двох учасників нашої традиційної гри відбираються з-поміж тутешніх мешканців тільки до команди „Фіалкових“. Цьогорічні десять гравців „Фіалкових“ будуть тими ж, що й у попередній грі. Оскільки, згідно з традицією, учасник на кожній клітині повинен бути певного віку, то наш відбір пов’язаний із детальними підрахунками. Ми розвішали оголошення, аби провести набір решти двадцяти двох гравців. Відтак серед добровольців, відповідно до їхнього віку та розташування на полі, знайшлися гравці на двадцять одне місце.
У нас з’явився чужоземний учасник, котрий повідомив, що Ваш вік відповідає єдиній вільній клітині. Ми прочекали до сьогоднішнього вечора, поки Ви звернетеся з проханням приєднатися до гри. Не сприйміть це як нечемність, але звертаємося до Вас письмово, оскільки Ви не прийшли. Відтак шанобливо наголошуємо, що після запрошення не у Вашій волі відмовитися від гри.
З цієї миті вельми Вам вдячні та просимо перед тим, як узяти участь у грі середнім пішаком команди „Фіолетових“, завітати завтра на восьму годину до резиденції мерії в Палаці, щоб отримати необхідну вам приватну інформацію на дану тему».
Я ще ніколи не читав офіційних листів у такому стилі. Портьє стурбовано поглядав на мене.
— «Зелені» чи «Фіалкові»? — тільки й запитав він.
— Фіалкові, — відповів я.
— Бережи вас Боже! — відреагував він. — Хай там що, старайтеся потрапити в полон, не залишайтеся до кінця гри.
Він обернувся та пішов. Я дивився йому вслід. Потім подався спати.
«facilis descensus Averno; noctes atque dies patet atrijanus Ditis; sed revocare gradum superasque evadere ad auras, hoc opus, hic labor est».[12]
Казка шостої години
Юнак, що простував коридором
Для Алі Пойразоглу
Воно зветься «морем», води плинуть навсібіч, невпинні, нестримні, проте завжди стікаються до берега — чи то піщаного, чи то галькового… Невпинним став і хлопець. Так віддавався морю. Біжить, тішиться морській воді, простягається на ріні, пливе наввимашки, падає з розгону в пісок. Жити — для нього означало: улітку ходити до моря, а взимку — чекати морського тепла.
Улітку того року, тільки-но йому виповнилося дев’ятнадцять, він знову помчав до моря. На гальковий берег якогось скелястого острова… Був легітний день; плесо, неначе дзеркало, відбивало все сонячне тепло. Хлопець плавав, лежав на гальці й засмагав, а, підвівшись та одягнувшись, не попрямував одразу додому — вирішив ще трохи поблукати вздовж берега. Там, де закінчувалася рінь, лежала величезна груда каміння — важка брила скотилася з гори та розбилася біля моря на дрібні уламки. Хлопець спантеличився. Дороги не було. Утім, він хотів будь-що перебратися на той бік. Як би це йому вдалося? Мудра людина не відважилася б переходити; щиро кажучи, якби їй потрібно було перебратися на той бік, вона повернулася б звідси назад, вибралася з гальки манівцем та подерлася на гору, що стриміла над скелястою місцевістю, а вже звідти, на тому боці цих кам’яних прожилок, котрі збігали до моря, шукала б
