Сад спочилих котів - Більґе Карасу

дорогу до берега. Як знайде — чудово, не знайде — повернеться назад тим самим шляхом та спуститься на пристань, що за горою. На жаль, цей хлопець, певна річ, не належав до тямовитих людей. Проте не через лінощі, а тому, що з його погляду така розсудливість та покірна виваженість — непотрібні… Він обрав найкоротший шлях — зібравшись перейти вбрід, зняв капці, узяв їх у руки, засукав штанини та поліз у море. Щоправда, поміж скель було досить глибоко, і якби шубовснув на дно, то промок би з ніг до голови. Тож хлопець обережно перескакував з брили на брилу, стараючись не потрапляти на мушлі та не порізати об них ступні. Утім, вони-таки стікали кров’ю, поки він дістався до останньої скелі та видерся на неї. Нарешті хлопець звів дух. Ті акробатичні вихиляси неабияк заморили його. Міцно зв’язані одяг із рушником звисали йому із шиї на груди, але тримати капці в руках стало справжньою мукою, тим паче він побачив протилежний бік скелі. Тепер юнак розумів, що досі скелі були вишикувані одна за одною, ніби пороги через стрімку річку; дістатися сюди вартувало зусиль… Перше, що майнуло в голові: «Мабуть, повертаюся». Потім йому зробилося соромно за цю думку, він зняв паска, прив’язав до нього капці та одяг із рушником і перекинув усе через плече. Затиснувши кінець паска в зубах, хлопець обережно спустився додолу. Відтак ступив попід скелею на невеличку гладінь, ледь залиту водою.

Та вода простягалася звідси аж до протилежного берега. Цей бік кам’яного острова подібний до суцільної пласкої стіни. Хлопець не бачив жодного виступу, за який можна вхопитися рукою чи стати на нього ногою. Берег залишався за двадцять п’ять-тридцять метрів звідси. Манюсінький піщаний пляжик, дрібненький пісок блищали вдалині… Однак туди ще ніхто не добирався з острова і не міг дібратися: той був огороджений муром зі скель — гладеньким, мов полірованим, кам’яним муром… Як не крути, а до того берега можна дістатися тільки морем. Воно ж — глибоке — і не для ходи. Якби хлопець роздягнувся та доплив до пляжу, то міг би ще трохи позасмагати, а втім, мусив би так само повертатися цією ж дорогою. До того ж досить залишити одяг на скелі — і вітер зірвав би його в море. Хлопчина спохмурнів — іншої дороги, окрім як назад, не було.

Чи таки не було?.. Він уже розвертався, як тут у цій рівній кам’яній стіні йому на очі потрапив крихітний отвір — власне, там, де вона зливалася з морем, одразу за скелею, попід якою стояв. Крихітний отвір, схожий на лаз у печеру — безсумнівно, це він і був. Печера немов реготала чорним ротом; хлопець усміхнувся й собі. «Полізу-но, подивлюся, — вирішив він так, наче крізь скелю пролягала дорога, яка виведе нагору. — Як там нічого немає, повернуся назад. Що зі мною станеться?..»

Залазити в діру було важкувато. Довелося присісти навпочіпки, і вода замочила штанини та сідницю. Однак усередині печери він зміг випрямитися. Оскільки хлопчина був високий на зріст, то вже за аршин над головою нависала стеля печери. Долівка печери проймала холодом, тож, відчувши, що як слід висох, він відв’язав від пояса капці та взувся. Одяг же з рушником знову прив’язав до паска та закинув на спину. Потім озирнувся. Лаз у печеру вже залишився вдалині. Але в кам’яний коридор прослизало ще достатньо світла. Це трохи спантеличувало. Він озирнувся вдруге. Більше світло нізвідки не проникало. Дивина! Тепер же неподалік, на стіні, куди падало світло з лазу, юнак розгледів ряд видряпаних ліній, схожих на літери. Ступивши кілька кроків уперед, він придивився. Атож, на стіні проступав напис: «НЕ ЙДІТЬ!». Затерті місця довкола свідчили, що його, мабуть, доповнювало чимало слів. «Ге, муніципалітет нашкрябав?» — подумав хлопець, засміявся, здвигнув плечима та пішов далі.

Він зовсім забув, що пора повертатися додому, сідати на пароплав, спускатися на пристань, вибиратися на гальковий пляж; у голові засіла одна думка: дійти до кінця цього кам’яного коридору… Він мав би вивести або до якоїсь печери, або до іншої місцини на острові, чи, як вулиця, упертися в глухий кут; тоді юнак повернувся б додому. Навіть якщо цей хід тягнувся вздовж острова, то дорога до кінця не повинна була забрати більше двох годин.

Незабаром хлопцеві здалося, що вдалині видно легке сяйво. Він пришвидшив ходу. Попереду справді ледь-ледь линуло світло. Парубок озирнувся: позаду вже не стало й промінчика. Досі він постійно йшов уперед, нікуди не звертаючи та нітрохи не зауважував, щоб дорога петляла. Інакше не зумів би повернутися до виходу. Отож найкраще було прямувати на світло.

Воно наближалося й наближалося. Водночас хлопець бачив, що та цятка світла не більшає. Виявилося, що це прикріплена до каменя сталева пластина, котра віддзеркалювала якісь ще дальші кволі промені. У бляклому сяйві цього сталевого «дзеркала», збоку від нього, хлопцеві в очі впав ще один наскельний напис: «БУЛО НЕ ЙТИ». Він розсердився. Гаразд, нехай перший напис нашкрябав муніципалітет. Але ж цей, вочевидь — розіграш якогось кумедника, мастака прикрих жартів. Та що тоді думати про ту сталеву пластину? Те дзеркало? Хто прикріпив його до каменя? Окрім того, якби муніципалітет вважав цей прохід небезпечним, то загородив би його ґратами, і проблеми не існувало б.

Юнакова голова не знала спокою. Він мав вийти на світло, себто знайти вихід, продухвину, двері — хоч щось.

Тим-то й далі простував у темряві.

Якоїсь миті парубок відчув утому, глянув на годинник, той показував дванадцяту. Полудень давно минув, ще коли він сюди потрапив. Північ здавалася неможливою, він не міг так багато пройти. До того ж удалині, далеко вдалині неначе знову блимало кволе сяйво. Якщо це також дзеркало, то принаймні відбиває денне світло. Проте хлопець геть вибився із сил та опустився на кам’яну долівку. Тут вона виявилася не холодною. Та й повітря начебто потепліло.

Стрепенувшись, він прокинувся. Хтось наче розбуркав його. Хлопець роззирнувся. Після чорного сну довкола аж повиднішало. Він поглянув на годинник. Той і далі показував дванадцяту, але працював. Юнак заходився накручувати його. Та годинник був ніби щойно накручений. Хлопець підвівся й пішов далі.

Він зголоднів. Скільки б не проспав, а прокинувся голодний як вовк. Тож починав нудитися. Ставало не до пригод. Окрім того, сівши на кам’яну долівку, щоб поспати, він сплутав напрямок дороги. Тепер навіть якби захотів повернутися, то анітрохи не орієнтувався, в який бік іти. Залишалося рухатися тільки туди, звідки бодай линуло те блякле сяйво.