Вовк-тотем - Цзян Жун

Бао Шуньґуй запитав:

— Але якщо ми винищимо щурів, то навіщо тоді нам вовки?

Чень усе ж йому заперечив:

— Від вовків багато користі, яку навіть чітко й не описати, але, як мінімум, вони зменшать кількість дзеренів, зайців і байбаків.

Старина Лю, обличчя якого зашарілось від горілки, розсміявся:

— Дзерени, зайці й байбаки — гарна на смак дичина! Але коли сюди приїдуть наші основні сили, їхнього м’яса забракне людям наїстися, а ви ще хочете, щоб вовкам щось залишилось?

Людина + звірина натура = західна людина… Не слід і казати, що ця звірина натура не простежується на обличчях китайців, адже вони або від природи її не мали, або ж вона вже стерлася з їхніх облич. Якщо вона стерлася, то чи поступово витравлювалась остаточно, так що залишилась тільки людська натура, чи тільки поступово приборкувалась? Коли дикі корови чи дикі свині стають свійськими, коли вовк перетворюється на собаку, їхня дика природа зникає, однак це подобається тільки скотарям, само по собі це недобре. Однак людина — це людина, і було б добре, якби вона не мала в собі інших речей. Утім, це неможливо. І я думаю, що краще б вона мала трохи звіриної натури відповідно до наступної формули, однак це вже нецікаво: людина + свійськість = певна раса.

Коли пікнік завершився, Бао Шуньґуй щось стиха сказав раднику Сюю, й обидва джипи поїхали на північний схід. Чень Чжень поспішив зауважити:

— Ми ж не туди їдемо! Повертатись тією самою дорогою, що ми приїхали, набагато краще.

Бао Шуньґуй сказав:

— Вертатись до Комітету бригади потрібно 140 кілометрів, такий довгий шлях не можна їхати порожніми.

А радник Сюй додав:

— Нам не слід їхати повз ті три місця, де щойно лунали постріли, а слід зробити гак, щоб, можливо, знову наштовхнутись на вовків. Навіть якщо ми не побачимо вовків, а тільки лисиць — теж непогано. Слід примножувати наші здобутки постійними битвами й підтримувати славну традицію здобувати трофеї.

Джип невдовзі заїхав на широке зимове пасовище, й перед очима Ченя відкрився безмежний ковиловий степ. Ковил — це чудовий зимовий корм для худоби, він вищий за кормові трави інших сезонів, а його листя може сягати двох чи завдовжки, при цьому рідкі стебла разом із віхтями виростають заввишки більше метра. Узимку зазвичай навіть великий сніг не вкриває їх повністю, а якщо трапляються великі снігопади, стебла й віхті ковилу все одно можуть виступати над шаром снігу ледь не наполовину й залишаються гарним кормом для худоби. Крім того, тварини можуть підривати сніг копитами вздовж стебел ковилу й таким чином діставатися листя, укритого снігом. Зима в Орхонському степу триває аж сім місяців, і те, чи зможе худоба всієї бригади нагуляти лій і перезимувати, повністю залежить від цього великого зимового пасовища.

Повіяв осінній вітер і ковил захвилювався, по ньому побігли повільні хвилі від кордону й прямо до джипа, поглинувши усі чотири його колеса. Дві маленькі машини були схожі на два швидких човна, що розрізають хвилі в морі трави, упіймавши вітер. Чень Чжень із полегшенням зітхнув: на пасовищі із такою щільною травою шукати вовка навіть із телескопом — тільки дарма витрачати сили.

Ченя знову охопила вдячність до степових вовків і конопасів. Ця прекрасна рівнина, яка на перший погляд виглядає абсолютно природною й первісною, насправді була збережена ціною щорічних поту й крові вовків і конопасів. У її красі, природності й первісності містилась величезна праця вовків і людей. Щоразу, коли скотарі приганяють на зимове пасовище худобу після того, як випаде сніг, вони відчувають вдячність до вовчих зграй. У такі миті скотарі часто починають співати протяжні степові пісні, схожі на довгі й тремтливі вовчі завивання, від чого в Ченя на душі робиться легко й приємно.

Джипи мчали дорогою, а стрільці, хоча вже й дещо п’яні, все одно, піднявши підзорні труби, ретельно вишукували вовчі шкури й вовче м’ясо.

Чень Чжень усе ще був занурений у свої думки. Він ніколи раніше не милувався, ще й на такій швидкості, первісною красою зимового пасовища до приходу на нього людей і худоби. У цю мить на неозорих просторах пасовища не кучерявилось жодного димку, не було жодного коня, корови чи вівці. І хоча це зимове пасовище, яке відновлювало свої сили вже близько півроку, стояло щільно-зеленим, воно тепер виглядало набагато більш неживим, ніж навесні під час окоту. На весняному пасовищі завжди багато кам’яних і земляних загорож, складів і високих приступок — тобто скрізь видніються сліди людської діяльності. На зимовому ж пасовищі не потрібно копати криниці й робити до них приступки, оскільки люди й худоба можуть споживати сніг; крім того, до зими ягнята й телята вже виростають, тому для них не потрібно будувати загорожі, а достатньо тієї «стіни» зі з’єднаних рухомими поручнями возів, укритих повстю та розставлених півколом, як захист від вітру. Тож якщо оглядати це пасовище на початку осені, перед очима не буде ні людей, ні худоби, ні людських будівель, а лише ковил, що здіймається і спадає хвилями. Якби раптом на цьому пасовищі з’явився Григорій Мелехов[169] у своїй козацькій смушці, Чень Чжень не сумнівався б, що це