Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Як здоров'я її? — тихо запитав, присівши на березовий обземок.

— Житиме дівчина, — хмуро відповів Рунов. — Тільки назавжди скалічили людолови таку красу. — Поправив гніт у приплющеній гільзі; ясніше освітилася землянка, загойдалися тіні і знову заховалися по закутках.

Тільки тепер Дмитро побачив: безкровне обличчя дівчини було такого дивовижного рисунка, що від нього не можна було відвести погляду. Чомусь аж очі заплющив.

Посиділи, помовчали, кожен думаючи про своє.

І неждано ніжний рум'янець, як легка тінь, сколихнувся на щоках пораненої. Ледь помітна усмішка ворухнула її перепеченими округлими устами, і в землянку мелодійно упало незвичне тут слово:

— Мамо…

Потім, якось враз, неначе сонний голос розбудив пам'ять, обличчя дівчини почало мінитись, морщитись, мов брижі на воді. З страшним криком: «Мамочко, вас же убили! Навіки убили!» — вона зірвалася з ліжка, напівроздягнута й страшна в своєму відчаї, каліцтві й красі. Одночасно з живого ока бризнули сльози, а з рани — кров, густа і повільна.

Дмитро якось незграбно схопився з обземка і, сутулячись, вибіг надвір.

«Ще зовсім дитина… Ще зовсім дитина. І таке горе…» — як обухом била одноманітна тяжка думка.

Не роздягаючись, мовчки ліг у командирській землянці і не скоро, не скоро охопив його болючий сон.

Тур, перевіривши й Созіновим патрулів, пізно повернувся до себе і довго не лягав спати: готувався до виступу на відкритих партзборах. Над ним угорі тривожились вітри і дерева; льодовим накипом потріскували гілки і обтрушували на землю прозорий дзвін.

І раптом Тур почув схлипування. Сам собі не вірячи, пройшовся по землянці, підійшов до широко й незручно розкинутого Горицвіта, застиг на місці.

Гордовите обличчя Дмитра зараз було викривлене внутрішнім болем. Комісар аж відсахнувся: важкі повіки Дмитра тріпотіли, піддавалися вгору і розбухали, аж поки на віях не застигли сльози. «І хто б міг подумати?.. Що так підкосило його? Цей тільки у сні може заплакати».

Тур, чомусь поточившись, ступив крок уперед, потрусив Дмитра за плече. Той зразу ж прокинувся, підвівся, хапаючися рукою за зброю, другою механічно протер очі і, не відчуваючи вологості на долоні, полегшено промовив до Тура:

— Що, Саво, нове діло чекає?

— Та… хотів порадитися з тобою.

— От і добре, що збудив. Такий, Саво, сон тяжкий приснився… Все діти з пам'яті не виходять…

— Свої?

— Та ні. Людські… І свої теж За них, Туре, так повинні фашистський корінь чавити, щоб ніде гадючої ворсинки і на розплід не залишилося… Ти даремне дорікнув мені за той тол на шиї в начальника СД. Піди до Рунова — побачиш, як наші діти кров'ю плачуть.

Обличчя в Дмитра зараз було таким рішучим, упертим, що Тур завагався, чи справді він бачив сльози на очах командира.

XLVІ

За ніч у таборі замерзло п'ятдесят два червоноармійці. Зондеркоманда старанно пороздягала і пороззувала трупи. З кого взуття не скидалося — полосували ножами. Замерзлих поскладали в два штабелі. Незабаром під'їхала підвода і задубілі одерев'яніло загупали по деренчливих дошках полудрабків. Коненята, помахуючи підв'язаними хвостами, поволі потюпали повз колючу огорожу до долини смерті:

«Не втечеш, так сам, значить, не сьогодні — завтра витягнеш ноги», — тоскно і злісно подумав Варивон, копаючи яму для замерзлих. Напевно й сама дружина не пізнала б свого чоловіка у цій схудлій, бородатій, з глибоко запалими очима постаті.

Пробираючись на схід, двічі попадав у концентраційні табори і двічі втікав, та не везло в житті — недалеко від фронту втретє піймали.

— Іще одна затримка, — невесело обізвався до свого товариша по біді, сержанта Мамедова Алі-Ага Огли.

Замерз бідолаха. Опух з голоду, ноги стали неначе колоди, обличчя набрякло. І коли позавчора помічник коменданта табору оберштурмфюрер Райхард Шульц ударив нагаєм по щоці, Варивон із жахом помітив, що з рани потекла не кров, а вода. І щока сержанта почала стухати, обвисати пожмаканою ганчіркою, що потворно підкреслювала другу, значно більшу половину обличчя.

За останній час стільки довелося побачити, пережити, що сама дійсність почала здаватися жахливим сном. Хіба міг колись Варивон, слухаючи в далекому дитинстві страхітливі казки про лиходіїв, чортів, відьом, подумати, що ці страхіття в стократ перевершить вузлуватий фашист? Чи міг подумати, що білокура відьма, дружина коменданта табору унтерштурмфюрера Вільке Вільгауза, на свої іменини, сміючись, застрелить трьох червоноармійців? Хіба міг подумати, що оцей зарослий ліщиною яр, так спокійно присипаний тепер чистим сніжком, підійме своє дно врівень з окрайцями, бо тисячі трупів знайшли тут останній притулок..

«Буду ж тебе, фашисте, бити, як сукиного сина, — не раз повторював свою клятву: — аби тільки добратись до своїх».

Під'їхала підвода, два охоронці пригнулись, уперлись 'плечима під полудрабок, і трупи безладно покотились на сніг. Безкровні губи і незаплющені очі у декого були затягнуті крихким льодком — сніг, видно, спочатку розтавав на теплому, вмираючому тілі, а потім зашерх.

Закидали, зрівняли ями з землею і вузенькою суглинкуватою стежкою вийшли на дорогу, що вела до табору. Попереду проїхала, підскакуючи на мерзлому грунті, підвода; догадливий фурман, побачивши полонених, скинув у вибоїни пару десятків мерзлих буряків. Розхапали і жадібно почали їсти, незважаючи на окрики й удари охоронців. Варивонові вдалося схопити аж три буряки. І сьогодні він добре поснідав, проте потім пожалкував, що нічого не залишив на вечерю.

В таборі, колишньому колгоспному дворі, тепер огородженому двома рядами колючого дроту, йшла звичайна страшна гра полонених із вартовим. Коло огорожі стояли дерев'яні навіси. Щоб нагрітися, найсміливіші в'язні кидались обламувати дахи. Німець методично робив постріл, і, поки перезаряджував гвинтівку, в'язні кидались на навіси, відривали дранки і відбігали назад. Потім тісно збивалися в коло і грілися біля заробленого кров'ю багаття. Варивон сьогодні грівся з особливим задоволенням: по-перше, він наївся, по-друге, уже відчував далеку дорогу. Ідучи копати ями, з радістю помітив недалеко від ріжка табору, що виходив до долини смерті, цементовий, притрушений снігом рівчак. Очевидно, ним колись стікала нечисть з коровні або свинарні. Огріла надія, що цим рівчаком, попід дротом, можна буде вибратися на волю.

«Коли б утекти. Сама зима зігріла б мене, земля нагодувала б, а бив би тебе, фашисте… — Аж дух спиняло в грудях, коли бачив себе на волі зі зброєю в руках. — Я показав би, значить, себе…»

Темна безвітряна ніч. Навіть сніг не мерехтить, тільки ледве одсвічує, відділяючи темряву од землі. Варивон обережно обминув рівчаком першу огорожу колючого дроту, а друга несподівано забряжчала.

З вишки сипнув вартовий з кулемета трасуючими кулями. Червоними блищиками