Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Випили, помовчали. Настала та незручна тиша, коли самому не хочеться випитувати, а співбесідник уперто мовчить.

— Що воно в тебе трапилось? — нарешті присунувся ближче до окна Сафрон.

— П'ятки смальцем мажемо, батьку.

— Як? Відступає німець? — округлились очі у Варчука.

— Ні. Нам наказали у підпілля йти.

— В яке підпілля?

— Сам не доберу, в яке. І що воно, і до чого воно?..

— Смієшся?

— Еге ж, на кутні починаю сміятися.

— Що ж у тому підпіллі будете робити?

— Чорт його знає. Говорять одно, а, як подивлюся, на ділі чи не інше вийде. Наше діло теляче — крутять мозки, як хочуть.

— Остався б ти, Карпе, вдома. Брався б за господарство, — тихо попросила Олена.

— Пізно, жінко, за господарство братися. Гріхів плугом не переореш. Доведеться служити мені, як мідному котелкові з цією цяцькою, — хмуро, проте театрально, взяв у руки автомат.

— Да, погані діла, — протягнув Сафрон. — Крутися ж, Карпе, щоб на добре викрутити.

— За тим добром, надійсь, не вгонишся. Зараз таке життя: їж, пий, гуляй, ріж, бий. Прожив день — і те добре. Чорт його знає, не доберу свого начальства: одним мотузочком крутилися з фашистом, на всіх перехрестях кричали, що німець — щастя. А тепер — в підпілля іди.

— А яка ваша політика до партизанів?

— Бити їх.

— Ага! — багатозначно протягнув. — Це добра політика.

І з цього «ага» Карпо почав ухоплювати нитку розв'язки. Іще трохи — і може догадка стала б оголеною істиною, але всі ці думки приглушив склянкою самогону: однаково, як плисти. В нього є тільки один хиткий берег, запаскуджений, брудний, а на другому місця нема.

Похрустуючи кістками, устав із-за столу. Вогненний чуб упав на лоба, притьмарюючи блиск вицвілих і спустошених очей.

І дивився вже на сина Сафрон, як на відрізану скибку. І не батьківська біль, а острах перед невідомим ворушився в його душі.

— Коли ж думаєш іти?

— Сьогодні вночі.

— А Крупяк тікає?

— Ні.

— Він же теж… головоріз, ще який. Чого ж тоді не йде в підпілля? Це, сину, якась нова гра у піжмурки.

— Напевно так.

— Може б до нього пішов?

— Боюся.

— Крупяка боїшся?

— Його ж. А що коли ця гра в піжмурки комусь потрібна на якийсь час? Тоді Крупяк видасть мене і не охне. Все вислужується, і злий, як пес скажений, лютує, що вище начальника поліції не підскочив… Треба спочатку рознюхати, що й до чого.

До болю не хотілося кидати затишного кутка Навіть уже в думці пожалів, що не зашився спочатку війни, мов короїд, у дерево. Але перед очима вставали німі закатовані люди, і він мимоволі потягнувся до німецької зброї, немовби в ній знайшов захист од видіння.

«Тьфу! — яким тендітним став. Напевно, про всякі там нерви не брешуть лікарі».

— Ти мені з оружієм не шуткуй! Теж цяцьку знайшов! — відступив у сторону Варчук, коли на нього злостивим оком поглянуло дуло.

Подивився Карпо на перелякане обвисле обличчя батька, примружився:

— Страшно умирати?

— Коли б мав три голови, не страшно було б.

— То тільки змії бувають триголовими, — кинув, аби що-будь сказати.

Але ці слова пересмикнули Варчука і породили глуху неприязнь до сина. Бо не раз доводилось Сафронові чути, що люди обзивали його цим прізвиськом.

«Дарма, хай що хочуть кажуть, аби він пожив у свою волю. Більше мені нічого не треба на світі. Після мене хай сама земля догори перекинеться».

Холодної ночі добрався молодий Варчук до неспокійного голого лісу і чомусь полегшено зітхнув, коли увійшов у Куций яр. Навколо горбатились тіні, і Карпо, сам того не помічаючи, також згорбився, шукаючи очима тіні з націоналістичного «провода».

Ось і той шлях, від якого розсохою кинулися врозтіч дві вузькі, притрушені листом дороги. Цей сухий лист тепер шумів, як водопад, жаринами опікав ноги, і Карпо старався стати на ті латочки оголеної землі, які не перехитували на собі жодного живого сліду.

Щось заколивалося попереду. Карпо, зриваючи з шиї автомат, стрибнув під захист дерева.

На дорозі чіткіше окреслилися дві постаті в німецькій формі. «Засідка, — майнула думка. — Я вам засяду», — люто притулив автомата до плеча. Але зразу ж схаменувся. Гляди, за якогось здохлячого фрица на крайсвіту свої ж братчики знайдуть і, як соняшникові, голову скрутять.

Безшумно, зіщулившись, метнувся назад, і в цей час, мов насмішка, пролунали хрипкі слова:

— Слава Україні, героям слава!

Карпо мимоволі підтягнувся і, пригинаючись, заклешняв на дорогу.

Назустріч йому в супроводі охоронника йшов сам заступник окружного провідника. На ньому була німецька шинеля синього кольору, високі німецькі чоботи і есесівський кашкет.

«Хоч би хвалену мазепинку з вилами 12 надів». — Виструнчившись, допитливо оглядав огрядну постать. І раптом повеселішав: «Значить, то тільки гра у сварку»…

Все було так, як і думав він.

* * *

На другий день, тільки почало світати, Сафрон Варчук запріг вороних і, вибираючи таку хвилину, щоб його не бачила жінка, поніс поперед себе до брички діжку з медом. Одначе не встерігся: тільки вхопився за залізне бильце, як з порогу непривітно обізвалася Горпина:

— Куди ж ти мед повіз? Знову пиячити? Розпаскудився гірше всякого…

— Цить! Не твоє бабське діло! Бо я тобі так розпаскуджусь, аби до вечора вижила! — страшно завертів очима і стьобнув коні батогом. «І ч, проклята баба, все тобі до крихітки побачить. І видумав бог таке відьомське зілля. Тьфу!» — скосив очима і похапцем, наче кидаючи хліб до рота, перехрестився.

Сутулячись, увалився до Марка Григоровича в хату.

— Раненько ти, Сафроне, притаскався, — здивувався пасічник.

— Якого ти мені меду всучив? — не привітавшись, зупинився посеред хати з діжею, неначе весільний староста з хлібом.

— Як якого? — обурився старий пасічник. — Самого справжнього. Липового.

— Липового? А моя баба чогось розбалакалася, що всяким бур'яном смердить.

— Тямить твоя баба! Що ж, я не розбираюся, виходить, на медові?

— Та баби вони такі, — примирливо погодився. — То щоб не було гризні вдома — переміни його. Знаєш, баба — бабою. Хіба з ними каші навариш? Упнеться тобі, як норовиста коняка — ні тпру, ні но.

— Ет, морочиш тільки голову…

Коли Марко Григорович уніс нову діжку крупкуватого меду, Варчук допитливо подивився на нього. Але обличчя у того було заклопотане, руки не тремтіли, і на душі Сафрона трохи відлягло.

— Ану, покуштуй, який він!

— Перший сорт, — з ножа з'їв грудочку пасічник, і Сафрон зовсім прояснився, лаючи себе за дурні сумніви.

Проте дорогою знову завагався: трошки, може, і не