Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Чорти б його батька вхопили. Таку із слив женуть самогонку, що нащо вже я чоловік не питущий, а набираюсь, як чіп. Дмитре Тимофійовичу, тобі на покуті сідати…

— Чому ж мені?

— Не за чин, а за роботу.

— Тоді Тура садовіть.

— Обох. Ви ж у нас отецькі діти! Це саме головне.

— Оце коли б побільше таких дітей, то не переводився б свіжий фашист у пеклі, — обзивається Пантелій Жолудь.

«Он які вони, народні месники», — з захопленням і заздрістю оглядає Тура, Горицвіта і Жолудя. Хочеться сказати їм щось приємне, радісне, значуще, але, як і здебільшого буває в таких випадках, не знаходиться потрібне слово, а те, що крутиться в голові, здається дрібним і неповноцінним.

— На радість нам, на погибель ворогам і всім сучим синам, що роблять горе нам! — підіймає першу чарку Марко Григорович.

«Нема сюди Варивона. Він і випив би, і наговорив би, і діла — гори перевернув би», — згадує Дмитро, прислухаючись чуйним ухом до кожного звуку знадвору, хоч і стоїть там на варті Федір Черевик.

— Дмитре Тимофійовичу, приймай його, — любовно киває Тур головою на Созінова, — начальником штабу. От побачиш, і місяця не пройде, а він тебе своїми паперами викурить із теплої землянки на мороз.

— І мене приймайте, — підводиться Соломія з-за столу.

— Навіть пару днів не погостивши? — хитає головою Марко Григорович.

— Не до гостювання тепер. Приймете?

— У нас нема пасіки, — хоче віджартуватися Дмитро.

— Я серйозно кажу, Дмитре Тимофійовичу.

— Серйозно? Ми поки що жінок у свій загон не приймаємо.

— Чому? — натягується голос у дівчини.

— Чому? Де ж з вами дінешся? Живемо в одній землянці…

— Дмитро Тимофійович хоче запорозькі звичаї встановити у загоні… Справді, ми жінок поки не приймаємо, а дівчат можемо, — Тур непомітно киває Дмитрові.

— Так, значить, приймете мене? — насідає Соломія.

— А ти ж хіба незамужня? — перебільшено дивується Дмитро. — Ну, що ж, тоді нічого не зробиш — доведеться прийняти. Тільки не думай, що тобі з медом буде. Поміркуй краще, — і знову косує на Тура, чи не сміється той.

Але Тур, незвично почервонілий і радісний, гаряче розмовляє зі своїм другом.

Марко Григорович пильно дослухається до розмови Дмитра і Соломії. Коли ж усе пішло на лад, він непомітно вийшов з-за столу і попрямував у ванькир. Через якусь хвилину у дверях поруч з пасічником з'явилося схвильоване, смагляве обличчя Ольги Вікторівни Кушнір.

— Головиха прийшла до нас. І не пустив би, так начальство, — наче розгублено повідомив Марко Григорович і розвів руками: що ж, мовляв, зробиш з такими людьми.

— Ольго Вікторівно! — Горицвіт рвучко підвівся з-за столу і пішов назустріч молодиці.

— Дмитре Тимофійовичу, рідний… — міцною рукою здоровкається з командиром і зупиняється серед хати, по-дівочому струнка, з гордовито піднесеною головою, а виразні заволожені очі з захопленням слідкують за кожним порухом мужньої постаті. — Чогось і в снах і наяву бачила тебе тільки партизаном. Завжди вірила тобі, як своїй дитині, як серцеві своєму… Що ж, Дмитре Тимофійовичу, була я в твоїй бригаді, а тепер приймай до свого загону.

— Дмитро Тимофійович жінок не приймає, — весело обізвалася з-за столу Соломія.

— Як не приймає? — нахмурилась Ольга Вікторівна. — Жартуєш, дівчино.

— Звісно, жартує, — спідлоба глянув на Соломію. — Чого розходилась? Що ми, Ольги Вікторівни не знаємо?

— Та знаємо, — покірно нахилила голову Соломія і знову приснула. — Але ж у вас тільки одна землянка…

— Одна? — дивується Ольга Вікторівна. — То треба зараз же ще будувати. А що коли, хай милує доля, хтось на сипняк захворіє?!

— Чуєш, як правильно сказано? — звертається Дмитро до Соломії.

— Та чую. Але чи має Ольга Вікторівна зброю? В хаті зарясніли усмішки.

Дмитро хотів гримнути на Соломію, але Ольга Вікторівна, метнувшись у ванькир, принесла звідти горбатого німецького автомата.

— Хіба ж не видно, кого приймаємо? — задоволене промовив Дмитро і почав оглядати зброю.

XLІV

Похитуючись, Барчук увійшов до хати і зразу ж зупинив погляд на припухлому від сліз обличчі Горпини.

— Ти чого розрюмсалась? — кинув шапку на лаву, ретельно пригладжуючи хвилясті вуса.

— Карпо покидає нас.

— Як покидає? Чи ти при своєму умі? Вночі прибув і вже покидає? Може з п'яного розуму коники ліпить? — тверезіючи, гостро подивився на жінку.

Горпина тільки рукою безнадійно махнула на двері світлиці. Сафрон поправив розкуйовджений чуб — і, молодцювате підіймаючи груди, посунув у другу кімнату.

Біля столу стояв заклопотаний Карпо, змазуючи гасом автомат. Вогнистий обвислий чуб закрив половину його обличчя, а на другу падала тінь. Тому лице його здавалося на диво чорним і чужим. Насупроти Карпа сиділа мовчазна, із міцно зведеними у вузьку смужку губами, похмурена Олена. До неї пташеням притулився Данилко.

— Слава Україні! — спробував пожартувати, але відразу почув, що його слова упали, мов камінь у воду.

Карпо підвів похмуре обличчя від столу і стомлено, насмішкувато покосився на батька.

— Що? Хильнули? Веселі ви не по часу.

— П'ю, та розуму не пропиваю, — спробував бадьоритися, одначе від того насмішкуватого олив'яного погляду стало не по собі; крижаним струмком почав просочуватися неспокій, і знову заборсались думки, тривожні, їдкі.

Не просвітлювалось, як гадалось, його життя. Не було спокою в цьому світі.

— Тільки глядіть, щоб голови не пропили. Дуже швидко ви багатіти почали. Пуповиною може вилізти це багатство. Обережніше, обережніше треба діяти, — обвів очима стіни, позавішувані найрізноманітнішими килимами. — Он у Балині підсипали старості трійки у мед — здох, як півень од чемериці.

— У мед? — насторожився, пригадуючи, що тільки вчора він привіз від Синиці діжку з медом.

— У мед. А в Погорілій автоматом старосту вздовж плечей пересікли.

— Партизани, значить?

— Авжеж, не німці.

— Чорти його батька знають, що робиться на світі. Не можуть з купкою головорізів ради дати! Одна розпуста тільки кругом. Про Бондаря не раз говорив, а з ним і досі панькаються. Чує моя душа, що є їхня рука у всяких місцях. Коли б ото мені повна власть, я скоро дав би раду усяким таким…

— Пішла писать губернія! — криво посміхнувся Карпо. — Є у вас первак? Вип'ємо, чи що, на дорогу?

— Щось недобре надумався робити.

— Та наше діло таке: побігав за возом, побіжиш і за саньми. А не побіжиш — голову, як курчаті, скрутять. — Повісив автомат на стіні і сів біля дружини. Погладив куцими пальцями біляве волосся Данилка, і хлопчик перелякано закліпав очима на батька.

«Син, а батька сторониться», — задумавсь Карпо, вдивляючись у сутінки, що наливали шибки холодною, прополісканою вітрами блакиттю.

За Олену навіть не подумав: усюди хватить такого зілля — як не Галя, то буде другая. Безпутні жінки, падкі на чуже