Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Ой! Це ви, Михаиле Васильовичу!.. Просимо до хаті!. Пробачте мені. Тато живий!.. Ой, яка я дурна стала… Голова обертом іде.

«Яка вона хороша!» — Міцно вбирає у себе медовий повіз, що ллється із сіней в осінню ніч. Притримуючи Соломію за руки, Созінов тихо ступає на поріг.

Від хвилювання дівчина навіть не помічає, що її пальці стискають пальці командира.

— Просимо до хати, — наближається до нього Марко Григорович. — Притомилися, в лісах блукаючи?

— Не мандрівка, а бездіяльність притомила, — Михайло обережно і шанобливо здоровкається з пасічником.

— То для вас знайдеться у нас робота!

— Пасіку стерегти?

— Ні, трутнів викурювати.

— Щось у вас є на прикметі? — радісно схоплює натяк.

— Аякже. А поки по невеличкій і відпочивати… Ще крізь сон він чує метушню Соломії біля печі, і сміх, і щасливий голос Марка Григоровича.

— Вставай, хлопче, гарячі млинці їсти, — відхиляє половинку дверей старий пасічник.

— Єсть вставати! — широко осміхається і мружиться від сонця, що бризками обмивало шибки. — То коли почнемо трутнів викурювати?

— Не терпиться?

— Не терпиться.

— Почекай трохи… Деньок який сьогодні ловкий. Чи не ви його з собою принесли?

— Соломія вам його приставила.

— А вона може, ~ сміється Марко Григорович. — Вона у мене як веснянка.

Після сніданку, коли Марко Григорович вийшов з хати, Соломія повідомила:

— Везе нам поки що, Михаиле Васильовичу. Командиром партизанського загону в цих лісах бригадир нашого колгоспу. Завзятий чоловік.

— Невже? — радісно подивився на дівчину.

— Так батько сказав. Підемо в партизани?

— І ти підеш?

— А як же може бути інакше? Чи, по-вашому, буду вулики стерегти? — здивувалась і образилась.

— Ні, трутнів викурювати, — згадав слова пасічника, засміявся.

* * *

Темні, шелестливі і таємничі осінні ночі в лісі. Тривожно співає над тобою розгойдане верховіття, а земля озивається сонним зітханням опалого листя. Страшно тюгикне сова, м'яко, як тінь, зашелестить оксамитними крилами, і смертельний крик зайця, схожий на плач немовляти, війне над землею. Крізь волокнисті хмари проб'ється молодик і знову, темніючи, загорнеться в чорне шмаття. Часом вітер із лісового озера донесе півсонний качиний крякіт та сумовитий кергикет білогрудих кажар.

Уже кілька ночей з тривогою і надією прислухається Созінов до лісових перегуків. Тільки не вплітається в них чоловічий голос, хода. Пообіцяв же командир Марку Григоровичу, що пришле свого чоловіка, а не присилає. Вбираючи в себе неясне сплетіння лісових звуків, Созінов у думках переносився в ті місця, де почнеться нова сторінка його бойового життя… І чим більше думав про Соломію, тим більше вона віддалялась від нього. Тільки найяскравіше вирізьблявся образ командира партизанського загону, про якого чимало розповідав Марко Григорович…

— Пора спати, Михаиле, — наче здалека долітає глухуватий голос. — Не бійся, прийдуть за тобою. Певне, хлопці на роботі були. Роботящі вони. Кілька груп карателів у дим розметали. Ну й на залізниці порядки наводять. Лежить там обгорілого залізяччя, як сміття. З остраху фашисти почали навколо залізниці вирубувати ліси. Воно таке діло. Фашист лютує, а партизанський загін росте. Дуже тямущий комісар у загоні. До роботи пожадливий і слово сердечне має. Поговорить із людьми — світ у очах міняється. Ти теж комуніст?

— Комуніст.

Коли б уже скоріше приступати до діла! Пірнає у плани партизанських операцій, наче й справді вже перебуває в загоні Горицвіта…

Далеко за північ, коли вже осіння вогкість добирається до кісток, заходить у хату і, втомлений сподіванням, лягає на топ-чан, а думки кружляють і кружляють, просячи діла, широкого і завзятого…

І знову сниться йому штаб першого дивізіону в напівтемній землянці. Він готує дані артпідготовки, а над картою сидить начальник розвідки старший лейтенант Зуєв.

— Звони Туру, — наказує зв'язківцеві і в той же час чує, що з Туром щось сталось.

«Як же йому дзвонити, коли третя батарея загинула», — пригадує, проте пильно дослухається до голосу зв'язківця.

— Буг! У телефона Буг! Товаришу лейтенанте, — передає трубку боєць.

— Це Буг? — з тривогою вслухається у відповідь, міцно притискуючи трубку до вуха.

— Буг слухає, — чує чіткий спокійний голос Тура.

— Тур? Це ти? — дивуючись, радісно запитує. І чує ще чиюсь мову і здивований плескіт жіночого голосу… Неначе Соломія? Що воно таке?

— Созінов!.. Міша! Дружок! — вигукує Тур.

І командир розплющує очі, здивовано підводиться на ліжку і нічого не може зрозуміти. Чи це сон, чи марево? Його охоплюють чиїсь проворні, міцні руки, і знову лунає щасливий схвильований голос Тура:

— Міша! Михайло Созінов! Живий! Яким же побитом, дружище!? Та невже це ти?

Він зіскакує з ліжка, незрозуміле і здивовано водить очима. Потім догадується про все і охоплює руками невисокого, тонкого Тура.

— Сава! Тур! Сниться чи не сниться!? А щоб тобі всячина! Як же ти мене пізнав?

— Ще й питає! Я тебе й на тому світі впізнав би! — сміється Тур, звільняючись з — міцних обіймів товариша. — Почекай, бо кості розтрощиш, хай йому дідько. Поліцаї не додушили, а тепер товариш додушить.

П'яніючи від радості, він забуває про все. І тільки згодом помічає, що в хаті стоїть іще високий ставний чоловік середніх років з невеликою кучерявою бородою, а біля нього в шинелі, з двома гранатами за поясом, молодцюватий парубок.

— Знайомся з командиром партизанського загону.

— Дуже приємно. Лейтенант Созінов. Чув про вас багато, — стискає міцну руку.

— І про вас чув, — примружується Дмитро.

— Від кого? — дивується.

— Комісар не раз розповідав.

— А, він може наговорити всього, — всміхається і знову ближче підходить до Тура.

Іще випробовують один одного руками, неначе сумніваються, що дійсність — не сон.

— І як воно може бути в житті? — щиро дивується Созінов.

— Усе в руці господній, — робить удавано покірний вираз Тур, і вся хата вибухає сміхом. — Куди ж ви тепер, товаришу рудий пасічнику, соізволите? Пасіки у нас нема, а штаб знаходиться під деревом — і дощ капає, і вітер продуває. А у вас організма тендітна — на білих постелях спите.

— Товаришу комісаре, хоч старшим помічником молодшого куховара прийміть. Уже як-небудь наваримо вам юшки, що в животі три дні бурчатиме, а на четвертий дуба дасте.

— Коли зброя є, то може командир і прийме. Він у нас без зброї і рідного батька не взяв би.

— Та є така-сяка цяцька, тільки не доберу, як вона стріляє — чи дулом, чи держалом, бо те і друге кругле.

І за тими словами, не удавано ніжними, а солонуватими, перемежованими і згадками, і жартами, і просто, здавалось би, дрібницями в таких випадках, криється справжня дружба, любов.

Добре і щиро сміється Тур, як давним-давно не сміялось. Марко Григорович дістає