Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Щосили кинувся в село. Вибору не було: позаду ~ охорона, у селі — поліція. І він вирішив: чи пан, чи пропав. Постукав у першу хату.

— Хто там? — злякано озвався жіночий голос.

— Тітонько, прийміть, бо фашисти уб'ють. З табору втік.

— Ой!.. Зараз!

Тільки увійшов до хати, зразу ж попросив ножиці і швидко зрізав свою довгу рудувату бороду, а потім з тремтливих рук жінки взяв свіжу одежу, переодягнувсь і заліз на піч.

На вулиці уже гаркавили сердиті голоси і роз'ярено валували собаки.

— Ви ж не забудьте, як ваша фамілія: Василь Миронович Мирончук, а мене звати Василиною, — злякано твердила білява гостроносенька жінка, задмухуючи сліпачок.

Згодом у хату юрбою ввалились охоронці. Заглянули під ліжко, на піч.

— Хто там?

— Чоловік мій, — заїкаючись, відповіла жінка. — Нещодавно з дороги повернувся: сніг розчищав.

Витягнули Варивона насеред хати і не пізнали в заспаному здивованому чолов'язі, що був одягнутий у чистий полотняний одяг, в'язня концентраційного табору…

— Спасибі, дорога душа. Моя жінка теж Василиною зветься, — щиро подякував молодицю, коли фашисти вийшли з хати.

— Нізащо… Налякалася я. Так страшно. Ворог вулицею іде, а мені в хаті смердить, — посміхнулася блідою усмішкою. — Тільки ви довго не затримуйтесь. — І зразу ж рум'янець залив, прикрасив її обличчя: мовляв, не так зрозуміє її.

— Не хати мені шкода, — поспішно додала, — а щоб хтось не пронюхав.

— Не затримаюсь. Моє діло таке: скоріше до своїх, скоріше на ясний схід.

— І до нас скоріше повертайтеся. Що вам, Василю Мироновичу, зготувати в дорогу? — і всміхнулася ніяково й привітно.

XLVІІ

Іван Тимофійович чогось тривожився. Тільки передвечірні тіні загойдалися на снігах, як він, спираючись на палицю, раз по раз виходив у двір, не можучи знайти собі місця. То брався за сокиру, то надовго застигав біля хвіртки, наче виглядав когось, то йшов із перевеслами до молодих щеп, і за ним тягнулися нерівні мережки глибоко втиснутих слідів.

— Знову ноги розболілися? — занепокоїлася Марійка…

— Та ниють трохи, видно, на хуртовину.

— Може попарити їх?

— Нічого не треба. Пройде, — нетерпляче відмахнувся і зашкандибав на подвір'я.

На ніжному ворсистому полотні снігів розтікався і снував свої дивовижні узори малиновий відсвіт, а у виямці городу лід був такої чистоти, що на ньому трепетали блищики молодих зірок. Мимоволі зітхнулося, бо навіть подумати важко було, що цей вечір, і тиша, і золоті мости обрію були загратовані чужинськими багнетами. І серцем бачив не стільки ті багнети, як ті місця, де можна було розвести, обрубати кігті смерті.

— Де ж Олександр Петрович забарився? — в який раз питався сам себе, хоча й розумів, що ще зовсім рано.

Після поранення Іван Тимофійович побратався з Олександром Петровичем. Зблизило їх не тільки поранення і скорбна відрізана дорога, якою, наче на пожарину, поверталися, зблизила їх єдність думок, переживань і любові до того, що найдорожче в нашому житті. Іван Тимофійович спочатку давав невеликі доручення Олександру Петровичу; той виконував їх ретельно, неквапно і діловито. Це була діловитість і впевненість господаря землі. Він не згинався в окупації, як гусеницю з дерев, зривав оголошення і урядового радника, і генерального комісара Волині та Поділля, і самого райхскомісара для України. Замість чорних об'яв, начинених великими літерами 14 і вироками, він приліплював невеличкі листівки-ластівки, і вони співали по всьому селі таких пісень, від яких прояснювалися люди і синіли фашисти та поліцаї.

Але одного разу міцний, устояний спокій Олександра Петровича прорвався. Пізнього вечора, розкуйовджений, страшний, прибіг до Бондаря.

— Іване, усіх будівників на шляху перестріляли… Усіх до одного. Накидали в машини трупів, мов дров, і пустили під лід. Ополонка, наче рана, почервоніла.

— За що ж їх? — поблід Бондар.

З різних уривчастих відомостей він знав, що вздовж Великого шляху фашисти протягували від Берліна до Вінниці прямий броньований кабель. Ці відомості вже входили в план його дальшої роботи.

— Щоб не видали таємниці, не розповіли, де нерв Гітлера плазує, — задихався од горя Олександр Петрович. — Іване, поріжемо його на шматки, як гадюку ріжуть?

— Поріжемо, Олександре.

Після цих слів чоловік почав трохи заспокоюватися, голос його налився жагою:

— Іване, не тримай ти мене після цього на півділі — душа не витримає. Сам зірвуся, а тоді…

— Дурниць наробиш і себе загубиш, — строго обрізав Бондар. — Прибережи свої нерви надалі. Нам ще не один день боротися з ворогами.

— На всю силу хочу битися з ними. Моя сивина в тяжкому ділі іноді, дивись, більше поможе, аніж сама молодість… Труджусь я тепер, Іване, не на весь розгін, через це бушує, непокоїться серце, — воно даром не звикло битися. Чуєш, Іване?..

Тяжче завдання порадувало Олександра Петровича, але де ж він?

Іван Тимофійович знову накульгує до хати, щоб спровадити жінку до сусідів.

— Марійко, ти б пішла до Дарки — там уже посиденьки з усього кутка сходяться.

— Обійдуться без мене, — завагалася дружина.

— Кажуть, щось про наших парашутистів чувати.

— Про парашутистів? Тоді побіжу, — швидко запнулася хусткою, наділа кожушанку і вийшла надвір.

З морозним повітрям вдихнула тривогу німого зимового вечора; оглянулася навколо і попідтинню, зіщулившись, майже побігла до вдови. З бічної вулички, похитуючись, виходить Олександр Петрович Підіпригора; шапка його збита набакир, піджак розстебнутий, а ліва рука недбало метляє футляром від патефонних пластинок.

«Натягнувся, мов чіп. А перше не водилося цього за ним», — обережно обходить Олександра Петровича.

Вони розходяться в протилежні сторони. Марійка задоволена, що її не помітив підпилий чоловік, а Олександр Петрович хитро усміхається в обмерзлі вуса: знову його прийняли за п'яного.

— Олександре, це ти? — стоїть біля хвіртки напівроздягнений Бондар. В темені просвічується його сивина, надією горять непостарілі очі.

— Я, Іване.

— Ну, як? — тремтить голос од хвилювання.

— З удачею, з удачею.

Оглядаючись, ідуть до хати, сінешні двері запирають на засув.

— Де ж, Олександре?

— Зі мною.

— Як з тобою? — недовірливо обдивляється чоловіка.

— Правду кажу.

Олександр Петрович скидає широку, як гніздо лелеки, шапку, урочисто кладе на стіл футляр і обережно виймає з нього… радіоприймач. Двоє літніх людей, застигши, не можуть відвести поглядів від потемнілої скриньки, вони кожною клітиною відчувають хвилююче биття сердець.

— Спасибі заводським товаришам, — нарешті опам'ятовується Іван Тимофійович. — А упаковка яка! — стукає щиглом по футляру від патефонних пластинок і сміється.

— І саме головне — з різних шматочків складали.

— Товариша Данила бачив?

— Розмовляв із ним. Він же, виходить, у нас колись у райкомі працював. Правда, Іване?

— Правда.

— Сьогодні Москву почуємо?

— Ні. Тільки завтра.

— Завтра? — щиро запечалився чоловік.

— Сьогодні твоя п'ятірка жде тебе.

— Іване, а може? Я змотаюсь, щоб почекала п'ятірка…