Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
«Пруть чортяки, як скажені!» — в безсилій злості провів машини звуженими очима Дмитро.
За танками розтягнутим півколом побігли піхотинці. На білому снігу вони здавалися зовсім дрібними, неначе ляльки. Їхній рухливий пунктир розсипався так, щоб охопити вищі! схили Городища.
«Надіються, що ми болотами не проскочимо. Видать, вивчили місцевість». Дмитро не спускає очей з танків і кілець; чорного вигадюченого ланцюга. Ось один шматок його, збиваючись докупи, на хвильку зупинився на місці: там лежали розвідники, зняті партизанами.
Через зв'язківця Дмитро передав Созінову, щоб той свій загін, призначений для видимості оточення, пересунув далі на правий фланг. І чудно було чути свій голос в страшній нестихаючій лісовій тривозі.
«Пруть чорти, щоб вас на шматки порвало!» — кидало в холодний піт. — А що як прорвуться до землянок?.. Випрасують усе живе на світі».
А навколо тріщало, стогнало, гуділо, ахкало; противним свистом врізались в ліси розривні кулі, роздовбуючи дерева, і наполохана луна металася в усі загратовані стінки лісу, як метається до божевілля переляканий чоловік. Ось уже передній танк у клубах снігу вискочив на дорогу, що веде до табору, і раптом всередині у Дмитра все похололо.
«Прямо на міну летить… Ну, ну, лети, дорогий, лети, голубчику… Іще, ще трохи, — і Дмитро весь наповнився благанням, неначе мертве залізо могло його почути.
«Іще трохи, ще, дорогий…»
І ось танк зупинився, здибився, охоплений кущем полум'я, і важко осів на дорогу. Гусениця, наче ганчірка з ноги, безсило опустилася з заднього лінивця і впала, прикриваючи собою стежку.
Зразу ж кількома пелюстками розкрився важкий люк, і з нього почали вискакувати в чорних шоломах танкісти. Але; жоден із них далеко не відбіг від машини, — їх усіх поздіймала засада Пантелія Жолудя.
Друга машина, люто відстрілюючись, кинулась назад, а піхота почала обережніше входити в глибину лісу. Дмитро, відступаючи зі своїми партизанами до першої лінії оборони, і заманював ворога під фланговий огонь кулеметів, а Созінов із Туром тим часом обходили карателів з тилу. І коли фашисти почали наближатися до Городища, Дмитро якомога голосніше скомандував:
— Перший батальйон! По фашистській наволочі вогонь! Вогонь!
Затріщали в морозному повітрі постріли. Декілька фашистів чорними купинами упали на сніг. А позаду чулась уже команда Созінова:
— Вогонь!
Кілька ракет зашипіли на снігу; німці в паніці прийняли їх за міни і зразу ж, налякані видимістю оточення, кинулись назад. На допомогу їм, щедро розсіваючи свинець, знову вискочив танк. Він відсік групу Дмитра від фашистів і кинувся на групу Тура. На повороті в одно злилися два вибухи: гармати і міни-авіабомби. Танк навіки осів униз, і Дмитро засміявся від радості. Тепер партизани повискакували із схованок і вже, не дослухаючись до команди, кричали що хто міг, кинулися за ворогом. І найбільше повторювали сьогодні ліси пристрасне слово «вогонь», хоча того вогню не так-то й багато було. Тепер добре продуманий план оборони мінявся самим життям. Лісовий бік покотився на північ: партизани перейшли у наступ.
Швидко надходив вечір, морозний, зоряний. На заході глибоко втиснулась в зеленаве небо тривожна багряна смуга, горіла переливчастим вогнем.
Німці, обтяжені убитими, швидше поспішали на рівнину. Але на узліссі їм довелося покинути трупи: партизани не відставали від ворога. Не заховало фашистів і прибузьке село, що стояло над битим шляхом. Тут бій розтікся по вуличках і подвір'ях, розкришився по садках і городах. На допомогу партизанам висипали колгоспники, озброєні найрізноманітнішою зброєю — від кулемета до вил-трійчаток чи замашної палюги. Лише дві невеличкі групи ворогів, що першими вскочили в ще принишкле село, врятувалися втечею від партизанської кулі…
П'яний від поту, утоми й радості, Дмитро щасливими очима оглядав своїх вояків, кожного вітав добрим словом. Це було справжнє свято і для нього, і для всіх партизанів.
— З перемогою, товаришу командире! — підійшов Тур із Созіновим.
— І вас з перемогою…
— Ох, і дали жизні фашистам! — уже десь в сутінках хвалився дівчині молодий партизан, і щасливий дівочий сміх зливався з грубішим парубочим.
— Кажете, позбулись карателі і техніки і гонору?
— І життя! — повчально поправляє хлопець.
А вже з хати в хату летіли надійні звістки про битву під: Москвою, живою естафетою передавалися в лісові хутірки і навколишні села. Листівки, передруковані Туром, як найдорожчий скарб, переходили з рук до рук; вивчались напам'ять, як вивчаються поезії, і звільнені підмосковські міста сузір'ями надій сіяли подільським селам.
Коли Дмитро, оточений групою партизанів, вийшов на майдан, до нього враз, наче з далекої давнини, озвалась щедрівка. Розгонистий парубочий голос аж дзвенів, стелячись до ріки.
Щедрик-ведрик…
«Дайте вареник, — додав у думці Дмитро, пригадуючи своє дитинство. — Та це ж сьогодні новий рік стрічають». І раптом уважно з цікавістю почав прислухатися до щедрівки, навіть зупинився посеред майдану і Тура притримав рукою. Парубочий голос обізвався ближче, задиркувато і радісно:
Щедрик-ведрик,
Гітлер-мошеник,
За яку ласку
Забрав ковбаску,
Ще тобі мало —
Забрав і сало,
Поперек горла
Щоб тобі стало,
Щоб тебе, чорта,
Було розірвало.
— Оце щедрівка!
Дружно засміялись партизани. А потім попідвіконню задзвеніли вже дівочі голоси, і серед них Дмитро ясно почув баритон Олекси Слюсаря і тенор Пантелія Жолудя.
Щедрик-ведрик,
Гіглер-мошеник…
Хай шумить земля піснями, —
обізвалась друга вулиця.
Співало та іскрилося морозне повітря, розписане прямими стовпами пахучих димів; солодко співали під ногами сніги; скрипіли ворота, розчинялись двері, і селяни запрошували своїх оборонців на вечерю.
— Яка сила — народ, — задумано промовив Тур. — Як його ломить, трощить ворог, а народ сміється над ним, б'є його. Оця пісенька, Дмитре Тимофійовичу, теж може дечим пояснити настрої нашого колгоспника, що тимчасово попав у неволю. Не впав він на коліна, у відчай, у всяку чортівщину і попівщину, як падають слабодухі. Він сміється над ворогом, бореться з ним Вже й забуло село, коли щедрувало, а от тепер не в одному селі такі пісні ходять. Ходять і там, де нас нема, де ворог із автоматом оцей вечір стереже. Защедрує так молодь, почує якийсь посіпака, а йому і скажуть: «Ми ж співаємо щедрик-ведрик, дайте вареник, а не інакше». Вір мені, Дмитре Тимофійовичу, що так воно і є.
Поперек горла
Щоб тобі стало,
Щоб тебе, чорта,
Було розірвало…
Чути топіт берегом,
Чути здалека —
йшов під красним прапором
Командир полка.
Голова пов'язана,
Кров на рукаві.
Слід кривавий стелиться
По сирій землі…
Кружляли пісні і сміявся зимовий вечір. Співали і сміялися партизанські серця, окрилені і надіями, і
