Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер
Так він чекав, і десь після полудня пароплав, пахкаючи, продерся крізь заросле вербами гирло й залишив його позаду. І тепер каторжник зрозумів, що вони опинилися на Ріці. Цього разу він повірив у це — величезний простір, жовтий і сонливий удень («Бо вона надто велика, — розповідав він потім серйозно, — найбільша повідь у світі може примусити її тільки трохи піднятися й вгледітись, щоб побачити, де ота блоха, що кусає її, де саме треба почухатися. Це тільки малі річечки, малі миршавенькі струмочки одного дня раптом повертають назад, а потім знову кидаються вперед і насідають на людину, повні дохлих мулів та курників»), — і пароплав рушив по ньому («Як мурашка по тарілці», — подумав каторжник, сидячи поруч із жінкою на перекинутому ялику; дитина знову ссала і, здавалося, теж дивилася на воду, туди, де за милю від пароплава тяглися, немов рівнобіжні нитки, лінії дамб). А потім, уже надвечір, каторжник раптом почув, звернув увагу на голоси лікаря й другого чоловіка, який тоді горлав на нього в мегафон. Зараз цей чоловік знову горлав згори, з капітанського містка:
— Зупинитися! Зупинитися! Та що це вам — трамвай, чи що?
— То зупиніться хоча б заради новизни цього, — промовив приємний голос лікаря. — Не знаю, скільки разів ви їздили туди й назад по цій річці й скількох мускусних щурів, як ви їх називаєте, брали до себе на борт. Але сьогодні ви вперше натрапили на двох — ні, трьох — людей, які не тільки знали назву місця, куди їм треба дістатися, а й насправді намагалися дістатися туди.
Отже, каторжник чекав, сонце тим часом опускалося все нижче й нижче, а мурашка-пароплав уперто повз через величезну порожню тарілку, яка чимдалі більше одсвічувала міддю. Але він не питав, а просто чекав.
«Може, лікар сказав Керолтон? Це слово починалося з літери «К», — думав він, сам не вірячи в це. Каторжник не знав, де саме він зараз перебуває, але бачив, що ця місцевість нічим не нагадує околиць Керолтона, які він бачив сім років тому, того дня, коли, скутий рука до руки з помічником шерифа, проїздив поїздом повз це місто, — розмірений, оглушливий брязкіт вагонів на переїзді, безладний розсип мирних білих будинків, розкиданих поміж деревами на зелених пагорбах у розпалі літа, гострий шпиль церкви — перст божий. Але там не було ріки. «А людина не може бути десь поблизу цієї ріки і не знати того», — подумав він. Потім пароплав почав завертати до берега, і тінь його теж завертала, видовжуючись, випереджаючи на воді ніс, спрямований до пустельного гребеня землі, зарослого верболозом і позбавленого будь-яких ознак життя. На цьому березі не видно було нічого, каторжник не бачив також ні води, ані землі за ним; здавалося, пароплав зараз вріжеться в багнистий, низький і ненадійний бар’єр і, проминувши його, опиниться у просторі, в порожнечі, або ж якщо не зробить цього, то уповільнить рух, дасть задній хід, а його, каторжника, залишить у цьому просторі, — якщо це й є оте місце, розташоване поблизу Парчмена, яке, проте, не є Керолтоном, хоч назва його й починається з літери «К». Каторжник повернув голову й побачив, що лікар схилився над жінкою і, піднявши пальцем повіку дитини, розглядає її око.
— Хто ще був з вами, коли він народився? — спитав лікар.
— Нікого, — сказав каторжник.
— І ви все зробили самі?
— Атож, — сказав каторжник.
Лікар випростався й подивився каторжникові у вічі.
— Це Карнарвон, — сказав він.
— Карнарвон? — перепитав каторжник. — Отже, це не… — він запнувся, замовк.
І потім він розповідав про уважні очі, холодні, мов крижинки, за окулярами без оправи на випещеному, виразному обличчі — обличчі людини, що не звикла слухати заперечення чи неправду.
(— Ось саме про це я й хотів спитати, — сказав гладкий каторжник. — Про твій одяг. Його ж будь-хто впізнав би. Як же цей твій розумний лікар…
— Я спав у цьому одязі, не скидаючи його, десять ночей, і здебільшого в багні, — сказав високий. — Цілу ніч я веслував обвугленим саморобним веслом, з якого не встиг навіть зчистити сажу. Але головне, що робить одяг на людині невпізнанним, — це страх і клопіт, і знову страх, і знову клопіт — день у день, без кінця. Це змінює й обличчя людини. Той лікар усе знав).
— Я знаю це, — сказав лікар. — Я зрозумів це, коли ви ще приходили до пам’яті, лежачи на палубі. Отже, не брешіть мені. Я не люблю брехні. Цей пароплав пливе до Нью-Орлеана.
— Туди я не хочу, — одразу сказав каторжник спокійно, але дуже твердо.
Йому здалося, що він знову чує їх — лясь-лясь-лясь по воді, по тому місцю, де він щойно стояв. Але він думав не про кулі. Він забув про них, пробачив їм. Він думав про себе, про те, як зіщулився, плачучи, задихаючись, перш ніж знову кинутися навтіки, — і про свій голос, своє обвинувачення, зойк, яким назавжди, без вороття, зрікся древнього, споконвічного, зрадливого Творця всієї похоті, й безглуздя, й несправедливості: «Я ж тільки хотів здатися»; він думав про це, згадував це, але тепер уже спокійно, без хвилювання — і думка його була коротша за епітафію: «Ні. Я вже спробував, і в мене стріляли».
— Отже, ви не хочете плисти до Нью-Орлеана. І, власне, не збиралися плисти до Карнарвона. Але Карнарвон все ж підходить вам більше, ніж Нью-Орлеан?
Каторжник нічого не відповів.
Лікар дивився йому просто у вічі, і збільшені зіниці нагадували головки великих цвяхів.
— За що вас посадили? Ударили когось трохи сильніше, ніж хотіли, га?
— Ні. За спробу пограбувати поїзд.
— Як-як? Повторіть.
Каторжник повторив.
— Ну, і що ж далі? Розкажіть. У тисяча дев’ятсот двадцять сьомому році вже не можна сказати отаке й замовкнути, чоловіче.
Отже, каторжник розповів про все — так само байдуже: про книжки, про пістолет, що не стріляв, про маску й ліхтар, в якому не було навіть отворів для повітря (свічка погасла майже водночас із сірником, але метал усе ж нагрівся так, що ліхтар неможливо було тримати в руці), про те, що все це він купив за гроші, одержані за розповсюдження журналу.
«Він не дивиться мені в очі, не дивиться мені в рот, — думав каторжник, — він немовби стежить, як
