Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер
— Ви з ним краще лягайте спати в човні, — сказав каторжник. — Завтра вирушимо рано.
Він відштовхнув ніс ялика від берега, щоб човен тримався на воді горизонтально, подовжив мотузку, прив’язавши до неї виноградну лозину, а тоді повернувся до вогнища й ліг, обв’язавши лозиною зап’ясток. Він лежав у багні, але під багном була земля, непорушна твердь земна; впавши на неї, людина могла іноді зламати собі кістки об її непереборну інертність, але земля не вбирала людину в себе, не розступалася, не огортала й не душила її, засмоктуючи все нижче, й нижче, й нижче; іноді землю важко було борознити плугом, іноді вона висотувала сили так, що людина поверталася надвечір до своєї койки, ледве тягнучи ноги й проклинаючи її ненаситність, але земля не висмикувала тебе насильно а усього, що ти знав і розумів, і не заносила, мов безпорадну дитину, хтозна-куди без вороття.
«Я не знаю, в якому я зараз місці, і не знаю дороги назад, до того місця, куди я хочу повернутися, — думав він. — Але добре й те, що човен зупинився бодай на часинку, і тепер я зможу завернути його назад».
Каторжник прокинувся, коли почало розвиднюватися. Небо кольору жовтого нарциса віщувало добру погоду. Вогнище згасло; по той бік купки холодного попелу нерухомо лежали три змії, витягнувшись рівнобіжно одна до одної, неначе риски, підведені під якимись розрахунками; і в міру того як небо світлішало, немовби матеріалізувалися й інші речі: земля, що хвилину тому здавалася просто землею, розпадалася на нерухомі кільця й петлі; гілки, що хвилину тому були просто гілками, на очах у каторжника, який стояв, думаючи про їжу, про що-небудь тепле на сніданок перед відплиттям, перетворювалися на застиглі клубки змій. Кінець кінцем він одігнав думки про їжу, вирішивши не гаяти часу на полювання, бо в ялику залишалося ще чимало скам’янілих шматків хліба, що їх накидала туди жінка з критого човна. До того ж, подумав він, хоч би як спритно й успішно він полював, йому однаково не пощастить назбирати досить їжі на дорогу назад, туди, куди їм треба дістатися. Тому він повернувся до ялика, намотуючи на руку прив’язану до мотуза лозину, повернувся до води, над якою низько стелився густий, як вата, туман; корма ялика вже почала зникати в ньому, хоч човен лежав, майже торкаючись носом горба. Жінка прокинулася, заворушилась.
— Хіба вже час вирушати? — спитала вона.
— Атож, — відповів каторжник. — Ви ж не збираєтеся народжувати ще одного сьогодні вранці?
Він заліз у ялик і відштовхнув його від землі, яка одразу почала зникати в тумані.
— Подайте мені весло, — кинув він через плече, не обертаючись.
— Весло?
Він повернув голову.
— Весло. Ви лежите на ньому.
Але весла під нею не було, і з хвилину, протягом якої горб-острів повільно танув у тумані, що огортав ялик, як огортають коштовний самоцвіт, легкими й невідчутними на дотик пластівцями, каторжник сидів навпочіпки, охоплений не відчаєм, а лютим обуренням людини, яка, щасливо вислизнувши з-під сейфа, що падав на неї, дістала натомість по голові п’ятдесятиграмовим прес-пап’є із сейфа. І це почуття було тим нестерпніше, що він добре знав: ще ніколи в житті не було у нього так мало часу на роздуми і відчай. Каторжник не вагався. Схопившись за кінець виноградної лози, він стрибнув у воду, зник під нею, потім, несамовито перебираючи ногами й руками, немов людина, що намагається видряпатися на стрімку скелю, виринув (він досі не вмів плавати) і, борсаючись, б’ючи по воді руками, рушив до вже майже зниклого горба спочатку у воді, а потім по воді, як учора той олень. Виліз на багнистий схил і впав, задихаючись, хапаючи ротом повітря, міцно стискаючи в руці кінець виноградної лозини.
Потім він вибрав найкраще, на його думку, дерево (в якусь мить, усвідомлюючи, що божеволіє, він мало не спробував пиляти стовбур краєм бляшаної банки) і розпалив під ним вогнище, відтак пішов шукати чогось на сніданок. Наступні шість днів він провів у пошуках їжі, а дерево тим часом прогоріло наскрізь і впало, а потім обгоріло до потрібної довжини, і каторжник весь час підтримував маленькі, хитрі язички вогню обабіч колоди, щоб надати їй форми весла, підтримував вогники й уночі, поки жінка з немовлям спали в човні (воно тепер їло, ссало материнське молоко, і каторжник повертався до них спиною або навіть ішов у чагарі щоразу, коли жінка починала розстібати вицвілу військову куртку). Він стежив за яструбами угорі і в такий спосіб добував зайців, а двічі — й опосумів; одного разу вони з’їли дохлу рибу, від якої їх обсипало і довго боліли животи; а потім пообідали змією, про яку жінка думала, що це черепаха, і яка їм зовсім не зашкодила; а одної ночі пішов дощ, і каторжник підвівся, нарвав гілок, повитрушував з них змій з уже знайомим почуттям власної невразливості (він уже не думав: «Це тільки ще одна змія», а просто сходив їм з дороги, так само як і вони, якщо встигали, похмуро давали йому дорогу) і спорудив захисток, але дощ одразу припинився й більше не починався, і жінка повернулася до ялика.
Потім однієї ночі, — на цей час колода, що обгоряла повільно, нудно, була вже майже веслом, — однієї ночі він спав на нарах, на своїх нарах у бараці, і було холодно, він намагався натягти на себе ковдру, але мул не давав йому, штовхався, силкуючись залізти на вузькі нари й лягти поряд із ним, і ось нари стали холодними й мокрими, і він хотів злізти з них, але