Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Чому ж тоді вона не з’явилася на призначену годину?

– Я розумію твоє розчарування і ще раз прошу вибачення. Алісія часом може бути дещо норовливою, але такими є всі найкращі оперативники цього плану. Місяць тому ми з нею мали робочу суперечку стосовно справи, над якою вона працювала. Я тимчасово усунув її від роботи й позбавив на цей час платні. Не з’явившись сьогодні на зустріч, вона показує, що досі гнівається на мене.

– Щиро кажучи, ваші стосунки видаються більше особистими, ніж професійними.

– У моїй сфері діяльності одного без іншого не існує.

– Мене турбує це її нехтування дисципліною. У цій справі більше не може бути помилок.

– Їх не буде.

– Це насамперед важливо для нас, щоб їх не було. Ми відповідаємо за результат своїми головами. Ти і я.

– Покладися на мене.

– Розкажи мені ще про Ґріс. Що робить її такою особливою?

– Алісія Ґріс бачить те, чого не бачать інші. Її мозок працює інакше, ніж у решти. Там, де будь-хто побачить тільки замкнені двері, Алісія побачить ключ. Там, де інші гублять стежку, вона знаходить слід. У неї, сказати б, талант. А найцінніше те, що її дії ніхто не може передбачити.

– Це вона розв’язала так звану «справу барселонських ляльок»?

– Або «воскових наречених». Так, це була її перша справа під моїм керівництвом.

– Мені завжди було цікаво, чи то правда, що губернатор провінції…

– Це все відбувалося дуже давно.

– Але ж ми однаково маємо вільний час, хіба ні? Доки чекаємо на твою панянку.

– Звісно. Це сталося в сорок сьомому році. Мене тоді відрядили до Барселони. Нас повідомили, що за останні три роки тамтешня поліція виявила щонайменше сім трупів молодих жінок у різних районах міста. Трупи сиділи на лавці в парку, на трамвайній зупинці, в кав’ярнях на проспекті Паралело… Одну мертву жінку навіть знайшли навколішках у сповідальні собору Санта-Марія-дель-Пі. Усі були ідеально нафарбовані й одягнуті в біле. Вони не мали ані краплини крові в тілі й пахли камфорою. Здавалися ляльками, зробленими з воску. Звідси й назва.

– Відомо було, хто ці жінки?

– Про їхнє зникнення ніхто не заявляв, тому в поліції вирішили, що йдеться про повій. Це припущення підтвердилося пізніше. Минуло кілька місяців, більше мертвих жінок не знаходили, і барселонська поліція вже мала намір закривати справу.

– Аж тут з’явилася ще одна.

– Саме так. Маргарита Мальофрé. Вона сиділа в кріслі у вестибюлі готелю «Орієнте». Там її і знайшли.

– І ця Маргарита виявилася коханкою…

– Маргарита Мальофре працювала на вулиці Елісабетс у будинку побачень певного ґатунку. Ця установа спеціалізувалася на, скажімо так, своєрідних нахилах за підвищену ціну. Стало відомо, що тодішній губернатор провінції вчащав до цього закладу і що покійна була його улюбленицею.

– І чому це він її так уподобав?

– Схоже, Маргариті Мальофре вдавалося найдовше лишатися притомною під час нестандартних залицянь губернатора, звідси й прихильність шановного достойника.

– Ось тобі і його ясновельможність!

– Хай там як, а через цей зв’язок справу було відкрито знову і, зважаючи на делікатність питання, передано до моїх рук. Алісія саме починала працювати на мене, і я доручив розслідування їй.

– А чи не була ця справа занадто брудною для юної дівчини?

– Алісія – дівчина незвичайна, і її вкрай нелегко чимось вразити чи збентежити.

– І яким чином вона розв’язала цю справу?

– Розв’язала вона її доволі швидко. Кілька ночей Алісія провела, стежачи за основними публічними домами Равалю. Вона виявила, що зазвичай під час поліційних облав клієнти втікають крізь таємні двері і що декотрі працівниці чи працівники борделю роблять те саме. Алісія вирішила простежити за ними. Вони ховалися від поліції по під’їздах, у кав’ярнях чи навіть у каналізації. Більшість ловили й саджали до в’язниці на ніч, іноді довше, але це неважливо. Однак декому все ж таки вдавалося перехитрувати поліцію, і це завжди ставалося на одному й тому самому місці: перехресті вулиць Хоакіна Кости й Пю-де-ла-Крю.

– І що там було?

– На перший погляд нічого надзвичайного. Кілька амбарів. Продовольчий базарчик. Гараж. І ткацька майстерня, господар якої, такий собі Руфат, як виявилося, уже мав проблеми з поліцією через свою надмірну схильність до застосування тілесних покарань до своїх працівниць, одна з яких через це навіть позбулася ока. До того всього цей Руфат виявився завсіднім клієнтом того закладу, у якому до свого зникнення трудилася Маргарита Мальофре.

– А дівчинка швидко працює!

– Отож перше, що вона зробила, – це відкинула Руфата, який, хоч і був покидьком, але до справи не мав жодного стосунку, окрім хіба що того, що за збігом обставин часто відвідував бордель за кілька вулиць від своєї роботи.

– І що далі? Усе спочатку?

– Алісія завжди каже, що речі не підкорюються зовнішній, видимій, логіці, а лише внутрішній.

– І яка логіка, згідно з її думкою, мала бути в такій справі?

– Та, яку Алісія називає логікою імітації.

– Ти мене геть заплутав, Леандро.

– Якщо коротко: Алісія вважає, що все те, що відбувається в суспільстві, у публічному житті, – це інсценування, імітація того, що ми прагнемо видати за реальність, але що реальністю не є.

– Відгонить якимось марксизмом.

– Не турбуйся, Алісія – найбільший скептик з усіх, кого я знаю. На її думку, усі без винятку ідеології і вірування – це хвороби мозку. Імітація.

– Ще гірше. Чому ти всміхаєшся, Леандро? Не бачу тут нічого смішного. Ця панянка подобається мені дедалі менше. Вона вродлива принаймні?

– У мене не модельне агентство.

– Не сердься, Леандро, ти ж знаєш, що я жартую. Як уся та історія скінчилася?

– Викресливши Руфата зі списку підозрюваних, Алісія почала, як вона каже, знімати шари лушпиння з цибулі.

– Ще одна теорія?

– Алісія стверджує, що кожен злочин схожий на цибулину: потрібно пробратися крізь кілька шарів, щоб побачити, що ховається всередині, а мимохідь ще й пролити трохи сліз.

– Леандро, часом ти мене просто вражаєш тими екземплярами, яких набираєш до себе.

– Моя робота полягає в тому, щоб добрати до кожного завдання відповідний інструмент. І як слід нагострити його.

– Вважай лишень, не поріжся одного дня. Але розповідай далі, ти зупинився на тому порівнянні з цибулею, воно мені навіть сподобалося.

– Знімаючи шар за шаром, досліджуючи крамниці й установи, що розміщувалися на тому перехресті, де зниклих бачили востаннє, Алісія виявила, що гараж належить барселонському Будинку милосердя.

– Ще один мертвий кінець?

– Цього разу ключове слово тут «мертвий».