Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

було, адже так вирішив і уряд, і сам міністр Вальс, який не хотів тривожити свою родину і колег по роботі. Тоді було розпочато розслідування, яке триває донині, але, попри всі зусилля Генеральної служби поліції та спеціального підрозділу Громадянської гвардії, нам досі не вдалося прояснити обставини цього замаху та багатьох інших, які могли статися раніше і про які поліцію не було повідомлено. Природно, що відтоді заходи безпеки та охорону міністра було посилено, а всі його публічні виходи скасовано до нового розпорядження.

– Які результати дало розслідування? – перервала його Алісія.

– Розслідування зосередилося на анонімних листах, які дон Маурісіо отримував протягом якогось часу і яким він не надавав значення. Невдовзі після невдалого замаху міністр повідомив про існування листів із погрозами, які він отримував протягом кількох років. Попереднє розслідування виявило, що найімовірніше їх було надіслано таким собі Себастьяном Сальґадо, грабіжником і вбивцею, який відбував своє покарання у барселонській в’язниці Монтжуїк. Як вам напевно відомо, міністр Вальс був комендантом цього закладу на початку своєї кар’єри, а саме від 1939 до 1944 року.

– А чому міністр раніше не повідомив поліцію про ці анонімки? – запитала Алісія.

– Як я вже сказав, він стверджував, що спершу не надавав їм значення, хоча визнав, що, мабуть, даремно. Пізніше міністр сказав, що листи були такі загадкові, що він не знав, як їх тлумачити.

– І що ж було такого в тих листах?

– Здебільшого туманні натяки. Автор анонімок пише, що «правду» не вдасться приховати, що наближається «час розплати» для «дітей смерті» і що «він» – очевидно сам автор – чекатиме на Вальса «перед входом до лабіринту».

– Лабіринту?

– Я ж кажу, що в листах повно загадок. Можливо, автор пише про щось, що відомо тільки йому та Вальсові. Хоча міністр стверджував, що також нічого не розуміє. А може, це все справа рук божевільного. Такої можливості теж не можна відкидати.

– Коли Вальс керував в’язницею, Себастьян Сальґадо ще був за ґратами?

– Так. Ми перевірили особову справу Сальґадо. Його було ув’язнено в тридцять дев’ятому, невдовзі після того, як дона Маурісіо призначили комендантом. Міністр розповів, що, як він пригадує, цей в’язень був конфліктною особою. Це підтверджує нашу теорію про те, що ці листи, дуже ймовірно, надсилав саме він.

– А коли Сальґадо вийшов на волю?

– Трохи більше ніж два роки тому. Дата вочевидь не збігається зі спробою замаху в будинку Товариства красних мистецтв, ані з попередніми спробами. Або Сальґадо мав спільника на волі, або його просто використовували як підсадну качку, щоб збити зі сліду. Що далі просувалося слідство, то ймовірнішою стала видаватися друга можливість. Як побачите самі у матеріалах справи, які я вам залишу, усі анонімні повідомлення було відправлено з поштового відділення Пуебло-Секо в Барселоні, через яке проходить усе листування в’язнів Монтжуїку.

– А звідки ви знаєте, які листи, надіслані з цього відділення, прийшли з в’язниці, а які ні?

– Усі, написані в Монтжуїку, мають на конверті розпізнавальний штемпель, який ставлять у тюремній канцелярії, перш ніж відправити листа.

– А хіба листи в’язнів не перлюструються? – запитала Алісія.

– Теоретично – так. Але практично – і нам це підтвердили відповідальні за перлюстрацію чиновники – кореспонденція переглядається лише у виняткових випадках. У кожному разі, послань із погрозами міністру ніхто не зауважив. Також існує можливість того, що через зашифровану мову листів тюремні цензори не помітили в них нічого важливого.

– Якщо Сальґадо мав спільника або спільників на волі, чи не могли б вони передавати йому листи, а він уже відправляв би їх із в’язниці?

– Могли б. Сальґадо мав право на одне побачення в місяць. Але в цьому не було б жодного сенсу. Набагато простіше відправляти листи звичним шляхом і не наражатися на небезпеку, що тюремні цензори їх виявлять, – сказав Хіль де Партера.

– Якщо тільки хтось не хотів навмисно лишити докази, щоб усі думали, ніби листи надсилаються з в’язниці, – зауважила Алісія.

Хіль де Партера кивнув, погоджуючись.

– Я одного не можу зрозуміти, – вела далі Алісія. – Сальґадо вочевидь було засуджено до максимального покарання – тридцяти років. Як він опинився на волі?

– Цього не розуміє ніхто, не тільки ви. Справді, Себастьянові Сальґадо лишалося щонайменше десять років ув’язнення, коли його несподівано було помилувано самим Франко. Ба більше. Згадану амністію було надано за клопотанням міністра Вальса.

Алісія вражено реготнула. Хіль де Партера суворо глянув на неї.

– Навіщо Вальсові було клопотатися за нього? – прийшов на допомогу Леандро.

– Попри наші доводи, міністр, посилаючись на те, що розслідування не дає сподіваних результатів, вважав, що Сальґадо, опинившись на волі, може привести до особи чи осіб, причетних до листів із погрозами та ймовірних замахів на його життя.

– А чому «ймовірних»? – вихопилося в Алісії.

– У цій справі немає нічого певного, – відрізав Хіль де Партера. – Це не значить, що я сумніваюся в словах міністра. І вам цього теж не раджу.

– Звісно. Вертаючись до звільнення Сальґадо… Воно дало ті результати, на які сподівався міністр? – запитала Алісія.

– Ні, не дало. Відтоді як Сальґадо покинув в’язницю, ми стежили за ним цілодобово. Насамперед він винайняв помешкання в низькосортному готельчику в Китайському кварталі, де заплатив за місяць наперед. Після цього він лише те й робив, що ходив щодня на Північний вокзал, де цілими годинами просиджував у вестибюлі, поглядаючи на камери схову, та ще час від часу навідувався до старенької комісійної книгарні на вулиці Святої Анни.

– «Семпере й сини», – пробурмотіла Алісія.

– Саме так. Ви її знаєте?

Алісія кивнула.

– Цей Сальґадо не видається типовим книголюбом, – зауважив Леандро. – Нам відомо, що він сподівався знайти в камері схову на вокзалі?

– Ми підозрювали, що Сальґадо заховав там якусь свою здобич, награбовану до того, як його затримали в тридцять дев’ятому році.

– Підозра підтвердилася?

– Коли йшов другий тиждень його волі, Сальґадо знову – цього разу востаннє – навідався до книгарні «Семпере й сини», а опісля, як завжди, вирушив на Північний вокзал. Одначе того дня, замість сісти у вестибюлі й дивитися на камери схову, він підійшов до однієї з них і відімкнув її ключем. Звідти він дістав валізу й відкрив її.

– І що там було? – запитала Алісія.

– Нічого, – відказав Хіль де Партера. – Повітря. Те, що він там зберігав, зникло. Барселонська поліція мала намір його затримати, коли він виходив із вокзалу, але Сальґадо несподівано впав на землю. Наші агенти також зауважили, що за ним ішли назирцем аж до вокзалу двоє працівників книгарні. Щойно Сальґадо впав, один із них підбіг і опустився навколішки біля нього, а за