Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– З Маріаною Седó, Вальсовою особистою секретаркою протягом останніх двадцяти років. Це вона повідомила про зникнення міністра.

– А вона трохи засиділася в секретарках, – зауважила Алісія.

– Злі язики стверджують, що вона – більше, ніж просто секретарка.

– Коханка?

Варґас похитав головою.

– Здається, донья Маріана замахнулася на зовсім інше. Подейкують, що біля керма насправді була саме вона, й у Вальсовому кабінеті нічого не робилося й не вирішувалося без її згоди.

– За спиною кожного негідного чоловіка є ще негідніша жінка. Так теж подейкують.

Поліціянт усміхнувся.

– Ніколи такого не чув. Мене попереджали, що ви дещо безтактна.

– Про що ще вас попереджали?

Варґас обернувся до неї і підморгнув.

– Хто такий Ендайя? – запитала Алісія.

– Як ви кажете?

– Ендайя. Хто це такий?

– Родріґо Ендайя?

– Мабуть.

– А навіщо вам це знати?

– Знання за плечима не носити.

– Може, Монтальво згадував Ендайю з огляду на цю справу?

– Так, це ім’я звучало під час розмови. То хто він?

Поліціянт зітхнув.

– Ендайя – різник. Що менше ви про нього знаєте, то краще.

– Ви з ним знайомі?

Варґас не відповів на її запитання. Решту дороги вони проїхали, не промовивши ані слова.

7

Майже чверть години вони минали алеї, вздовж яких щокроку траплялися садівники у форменому одязі, аж доки не виїхали на проспект, обсаджений кипарисами, що привів їх до ґратованих воріт «Вілли Мерседес». Небо набрало свинцевого кольору, і дрібні краплини дощу бризнули на вітрове скло автомобіля. Коло входу до маєтку на них чекав служник, який відчинив ґрати, щоб пропустити машину. Поряд стояла вартівня, у якій озброєний рушницею охоронець кивнув у відповідь на Варґасове вітання.

– Ви тут уже були? – запитала Алісія.

– Кілька разів від минулого понеділка. Вам тут сподобається.

Машина виїхала на посипану дрібною жорствою доріжку, що зміїлася поміж сквериків і озерець. Алісія розглядала цілі ліси статуй, ставки, фонтани й зів’ялі розарії, поколошкані осінніми вітрами. Поміж кущами й мертвими квітами виднілася невеличка залізниця. На території маєтку прозирали обриси чогось, що скидалося на зменшену копію залізничної станції. На пероні під дощем стояв паровоз і два вагони.

– Забавка для доньки, – пояснив Варґас.

Невдовзі перед ними з’явився силует головної будівлі, непомірного палацу, який, здавалося, звели для того, щоб пригнітити й залякати гостя. По обидва боки від палацу, метрів за сто, стояли два великі будинки. Варґас зупинив машину перед кам’яними сходами, що здіймалися вгору, до головного входу. Унизу біля сходів чекав мажордом в однострої і з парасолею, який показав їм прямувати до гаражів, метрів за п’ятдесят звідти. Дорогою Алісія роздивлялася головний будинок.

– Хто платить за це все? – поцікавилася вона.

Варґас стенув плечима.

– Гадаю, ви і я. І, можливо, сеньйора Вальс, яка успадкувала статки від свого шановного батька, Енріке Сарм’єнто.

– Банкіра?

– Одного з банкірів нашого Хрестового походу, як стверджують газети, – уточнив Варґас.

Алісія пригадала, що чула, як колись Леандро згадував про Сарм’єнто і ще кількох банкірів, які фінансували франкістів під час громадянської війни, даючи в борг чималі суми грошей на взаємно вигідних умовах.

– Як я розумію, дружина міністра хвора, – мовила Алісія.

– Хвора не те слово…

Сторож біля гаража розчинив їм двері й показав проїжджати всередину. Варґас опустив віконце, і чоловік його впізнав.

– Ставте машину, де вам зручно, начальнику. Ключі, будь ласка, лишіть у замку запалювання.

Варґас кивнув і заїхав у гараж, споруду з кількома поєднаними склепіннями, що їх підтримували колони з залізними перекриттями, шереги яких губилися в бездонному мороці. Розкішні автомобілі, зблискуючи своїми хромованими корпусами, вишикувалися в нескінченні ряди. Варґас знайшов вільне місце між «іспано-суїзою» та «кадиллаком». Доглядач гаража підійшов і схвально кивнув головою.

– Нічогенька у вас сьогодні машина, начальнику, – сказав сторож, коли вони вийшли з автомобіля.

– Сьогодні зі мною дама, тож начальство дозволило мені погарцювати на «форді», – відказав Варґас.

Доглядач у повністю голубому однострої на вигляд був схожий на щось середнє між гомункулом і щуром. Здавалося, тільки завдяки тим брудним ганчіркам, обмотаним довкола його пояса, і прошарку жиру сторож не розпадається на частини. Прискіпливо оглянувши Алісію з голови до ніг, доглядач шанобливо вклонився, а потім, гадаючи, що вона не бачить, по-змовницьки підморгнув Варґасові.

– Цей Луїс – непоганий хлопець, – виправдовуючи його, сказав Варґас. – По-моєму, він тут і мешкає, у власній комірці, під навісом у глибині майстерні.

Вони рушили вздовж музейної колекції на колесах до виходу, тимчасом як позаду Луїс узявся наводити лиск на «форд» за допомогою ганчірки й слини, водночас смакуючи сласні вихили стегон та обриси гомілок Алісії.

Мажордом уже чекав на них із парасолею, якою Варґас поступився на користь Алісії.

– Сподіваюся, ваша поїздка з Мадрида була приємною, – урочисто виголосив слуга. – Ходімо, донья Маріана чекає вас.

Мажордом мав ту прохолодну й дещо погордливу посмішку, що з’являється в багатьох слуг, які з роками починають гадати, ніби і в їхніх жилах тече, нехай і розведена, але все ж блакитна кров, що дає їм змогу зверхньо дивитися на інших. Алісія зауважила, що, поки вони йшли до головного будинку, мажордом скоса позирає на неї, намагаючись за її рухами й одягом відгадати, хто вона така.

– Сеньйорита – ваша секретарка? – запитав мажордом, не відриваючи погляду від Алісії.

– Сеньйорита – мій начальник, – відповів Варґас.

Пиха миттю спала з обличчя мажордома, яке витягнулося у здивованому виразі, гідному того, щоб увічнити його на фотографії в рамці. Решту дороги він не розтулив губ, а очі не відривав від своїх черевиків. Парадний вхід вів до просторого вестибюля з мармуровою підлогою, від якого у різні боки розходилися коридори, галереї і сходи. Мажордом провів Алісію з Варґасом до читальної зали, де, споглядаючи крізь вікно на залитий дощем парк, на них чекала жінка середнього віку, яка обернулася з крижаною усмішкою на обличчі, щойно почула, як вони зайшли. Мажордом зачинив двері за ними й пішов оговтуватися від свого спантеличення.

– Мене звати Маріана Седо, я особиста секретарка дона Маурісіо.

– Варґас із Головного управління поліції, а це моя напарниця – сеньйорита Ґріс.

Маріана своєю чергою взялася ретельно просвічувати Алісію поглядом. Почала з обличчя, затримавшись на кольорі помади. Далі перейшла до одягу й закінчила черевиками, на вигляд яких усміхнулася чи то з терпимістю, чи то зі зневагою, миттю, однак, заховавши усміх за стриманим і засмученим виразом, належним за таких обставин. Секретарка жестом запросила Варґаса й Алісію сідати. Вони влаштувалися на шкіряній канапі, а донья Маріана всілася на стілець, який присунула до столика, де на таці парував чайник для заварювання