Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Звучить, як непогана назва для болеро.

– Тобі вже час. Якщо не помиляюся, Варґас уже мав би чекати на тебе надворі.

– Це помилка.

– Це втручання непокоїть мене більше, ніж тебе, Алісіє. Зрозуміло, що вони нам не довіряють. Ні тобі, ні мені. Поводься дипломатично і не лякай його. Зроби це заради мене.

– Я завжди поводжуся дипломатично. І нікого не лякаю.

– Ти знаєш, що я маю на увазі. Крім того, ми не збираємося конкурувати з поліцією. Не будемо навіть намагатися. У них своє розслідування, свої методи і своя процедура.

– Що ж у такому разі мені робити? Усміхатися і пригощати всіх цукерками?

– Я хочу, щоб ти робила те, що вмієш робити. Щоб ти розкопала те, чого поліція ніколи не розкопає. Щоб ти йшла не за процедурою, а за своєю інтуїцією. Щоб ти робила все те, чого поліція не стане ніколи робити, тому що то поліція, а не моя Алісія Ґріс.

– Це комплімент.

– Так. І наказ.

Алісія взяла зі стола конверт із матеріалами справи і встала. Леандро помітив, що, підводячись, вона взялася рукою за стегно і стиснула губи, щоб приховати біль.

– Скільки ти вживаєш? – запитав він.

– Останні два тижні – ніскільки. Час від часу кілька пігулок.

Леандро зітхнув.

– Ми з тобою про це вже неодноразово говорили. Ти ж знаєш, що тобі не можна цього робити.

– Але ж роблю.

Її наставник тихо лайнувся.

– Я накажу, щоб увечері тобі доставили в готель чотириста грамів.

– Ні.

– Алісіє…

Вона обернулася й рівними кроками пішла до виходу, кусаючи язик і ковтаючи біль разом зі сльозами люті.

6

Коли Алісія вийшла з готелю, дощ уже вщух і пара імлистим запиналом здіймалася над бруківкою. Велетенські пасма світла, пробиваючись між рухливими хмарами, краяли середмістя Мадрида, немов прожектори, що шугали внутрішнім двориком в’язниці. Один із таких променів блиснув над площею Кортесів і відбився від кузова «форда», припаркованого за кілька метрів від дверей готелю. Спершись на капот машини, стояв чоловік у чорному пальті й із посрібленим сивиною волоссям. Він курив цигарку й незворушно споглядав на перехожих. Алісія дала йому років п’ятдесят із гаком, хоча чоловік був підтягнутий і мускулястий та мав міцний вигляд того, хто провів роки служби з користю, не затримуючись за письмовим столом. Немовби відчувши її погляд, він обернувся до Алісії та з усмішкою жіночого кумира звернувся до неї:

– Я можу вам чимось допомогти, сеньйорито?

– Сподіваюся, можете. Мене звати Ґріс.

– Ґріс? Ви Ґріс?

– Алісія Ґріс. Із підрозділу Леандро Монтальво. А ви, мабуть, Варґас?

Чоловік невиразно кивнув.

– Мені не сказали…

– Либонь, хотіли зробити вам сюрприз, – урвала його Алісія. – Вам потрібні кілька хвилин, щоб оговтатися?

Поліціянт затягнувся цигаркою востаннє й пильно глянув на дівчину крізь димову завісу.

– Ні.

– Чудово. З чого почнемо?

– Нас чекають на віллі в Сомосаґуас. Якщо ви не маєте нічого проти.

Дівчина кивнула. Варґас викинув недокурок на узбіччя й обійшов автомобіль. Алісія влаштувалася на пасажирському сидінні. Поліціянт сів за кермо, втупивши погляд поперед себе й тримаючи ключі від машини на колінах.

– Я багато чув про вас, – мовив Варґас. – Не уявляв собі вас такою… молодою.

Алісія холодно глянула на нього.

– У нас не виникне проблем, еге ж? – запитав поліціянт.

– Проблем?

– Ну, я і ви… – пояснив Варґас.

– Нам не обов’язково працювати разом.

Поліціянт поглянув на неї радше зацікавлено, ніж стурбовано. Алісія вишкірилася у відповідь однією з тих своїх солодкавих котячих посмішок, які так дратували Леандро. Варґас клацнув язиком і рушив, щось тихо бурмочучи собі під ніс.

– Гарна машина, – за якийсь час зауважила Алісія.

– Головне управління розстаралося. Знак, що ця справа для них неабияк важлива. Ви кермуєте?

– У цій країні навіть рахунок у банку годі відкрити без дозволу чоловіка чи батька, – відказала Алісія.

– Розумію.

– Дозволю собі в цьому засумніватися.

Протягом кількох хвилин вони їхали мовчки. Варґас раз по раз скоса зиркав на Алісію, яка вдавала, що не помічає цього. Погляд поліціянта хоч уривчасто, але методично, наче рентгеном, просвічував її наскрізь, користуючись для цього зупинками на світлофорах і пішохідних переходах. Коли на середині Ґран-Віа вони потрапили в затор, Варґас дістав вишуканий срібний портсигар і, розкривши його, простягнув Алісії. Цигарки були імпортні, зі світлого тютюну. Дівчина відмовилася. Поліціянт узяв цигарку в зуби й прикурив позолоченою запальничкою, яка – Алісія могла б заприсягтися в цьому – була марки «Дюпон». Варґасові подобалися гарні й дорогі речі. Алісія помітила, що, запалюючи цигарку, поліціянт дивиться на її складені на колінах руки, либонь, шукаючи очима обручку. На Варґасовому пальці зблискувала чималенька.

– Маєте сім’ю? – запитав він.

Алісія похитала головою.

– А ви?

– Одружений з Іспанією, – відповів її напарник.

– Гідно похвали. А каблучка?

– З іншого життя.

– Не хочете запитати, чому я працюю на Леандро?

– А це моя справа?

– Ні.

– Отож-бо.

Знову запала незручна мовчанка. Вони помалу просувалися середмістям повз ряди машин, аж доки не виїхали до парку Каса-де-Кампо. Варґас далі серіями вивчав Алісію. Погляд у нього був холодний, металевий, а очі – сірі й блискучі, немов щойно викарбувані монети. Алісія замислилася, ким був її вимушений партнер до того, як потрапив у неласку: щирим послідовником режиму чи лише найманцем. Перші заполонили всі щаблі влади й намножилися, як злоякісні пухлини, під прикриттям знамен і промов; другі поводилися тихо й обмежувалися тим, що допомагали державній машині функціонувати. Цікаво, скількох людей Варґас ліквідував протягом своєї роботи в поліції. Гризе його сумління, чи він уже й забув лік усім своїм жертвам? А може, сумління прокинулося тільки під старість і зруйнувало всю життєву конструкцію?

– Про що ви думаєте? – запитав Варґас.

– Розмірковую над тим, чи подобається вам ваша робота.

Поліціянт розсміявся крізь зуби.

– Не хочете запитати, чи мені подобається моя? – запропонувала Алісія.

– А це моя справа?

– Мабуть, ні.

– Отож-бо.

Зрозумівши, що розмова не має майбутнього, Алісія дістала з конверта досьє, яке їй надав Хіль де Партера, і стала гортати його. На позір у ньому не було нічого надзвичайного. Звіти агентів. Свідчення особистої секретарки міністра. Кілька сторінок, присвячених імовірному невдалому замаху на Вальса, стандартним діям двох інспекторів, які відкрили справу, і деяким епізодам біографії Вісенте Кармони, Вальсового особистого охоронця. Або Хіль де Партера довіряв їм ще менше, ніж гадав Леандро, або еліта його департаменту протягом останнього тижня тільки те й робила, що длубалася в носі.

– Сподівалися на більше? – запитав Варґас, прочитавши її думки.

Алісія втупилася очима в алею перед входом до Каса-де-Кампо.

– Авжеж не на менше, – пробурмотіла вона. –