Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Не розумію, як ти можеш тут мешкати.
Алісія знизала плечима, докурила цигарку й кивнула головою в бік вікна.
– Тут гарний краєвид.
Один із людей Леандро несамохіть засміявся, другий – щось незадоволено промимрив під ніс. Вони зайшли до номера, зазирнули до ванної кімнати й ретельно оглянули все приміщення, неначе сподівалися щось знайти. Помітно було, що молодший із них ще новачок і прагне компенсувати це позуванням. Зупинившись перед зібранням складених під стіною книжок, що займало ледве чи не півкімнати, він узявся оглядати його, зі зневажливою гримасою водячи вказівним пальцем по корінцях.
– Треба буде позичити у тебе якийсь любовний роман.
– Я не знала, що ти вмієш читати.
Новачок рвучко обернувся й рушив до неї з ворожим виразом на обличчі, однак його колега і, ймовірно, начальник зупинив його і втомлено зітхнув.
– Пудри собі носик і пішли. Тебе чекають з десятої.
Алісія не виявила наміру підводитися з крісла.
– Я в примусовій відпустці. За наказом Леандро.
Новачок, чоловічу гідність якого, як йому здавалося, було ображено, навис над Алісією усіма своїми дев’яноста з лишком кілограмами м’язів і жовчі та вишкірився тою посмішкою, яку зазвичай можна побачити у в’язницях і під час нічних обшуків.
– Не жартуй зі мною, красунечко, у мене немає часу панькатися цілий день із тобою. Тож не змушуй витягати тебе звідси силою.
Алісія твердо подивилася йому просто в очі.
– Питання не в тому, чи є в тебе час. Питання в тому, чи є в тебе яйця.
Посіпака Леандро якусь хвилю пильно дивився на неї, але коли товариш схопив його за плече і шарпнув, вирішив відступити, приязно всміхнувшись і піднявши руки у примирливому жесті. «Далі буде», – подумала Алісія.
Старший глянув на годинник і похитав головою.
– Сеньйорито Ґріс, це ж бо не наша провина. Ви ж сама знаєте, як воно.
«Я знаю, – подумала Алісія. – Дуже добре знаю».
Спершись долонями на бильця фотеля, Алісія підвелася. Двоє агентів дивилися, як вона, похитуючись, дибуляє до стільця, на якому лежало щось, схоже на корсет, зроблений із тонких шнурівок і шкіряних стрічок.
– Допомогти? – запитав новачок зі зловтіхою.
Алісія пропустила його слова повз вуха. Вона взяла цей предмет і зайшла з ним до ванної, нещільно причинивши за собою двері. Старший відвів погляд, проте новачок відшукав очима кут, із якого було видно відображення Алісії в дзеркалі. Він побачив, як дівчина зняла спідницю й закріпила цей незвичний корсет довкола свого правого стегна. Алісія затягнула застібки, і він обліг її тіло, наче друга шкіра, надавши дівчині вигляду механічної ляльки. Саме в цю мить вона підвела очі, і новачок зустрівся з її поглядом у дзеркалі, холодним і безпристрасним. Агент задоволено посміхнувся і після довгої паузи відвів погляд, встигнувши краєм ока помітити темну пляму на боці Алісії – вировиння шрамів, які, здавалось, лишило величезне розпечене до жару свердло, що колись пошматувало її стегно. Агент помітив, що старший товариш суворо дивиться на нього.
– Кретин, – пробурмотів він.
За якусь мить Алісія вийшла з ванної.
– У тебе немає іншого вбрання? – запитав її старший.
– А з цим що не так?
– Не знаю. Може б, щось скромніше?
– Навіщо? Хто ще буде на зустрічі?
Замість відповіді чоловік простягнув їй ціпок, що стояв біля стіни, і вказав на двері.
– Я ще не нафарбувалася.
– Ти й без цього маєш чудовий вигляд. Якщо захочеш, підмалюєшся в машині. Ходімо, а то ми вже запізнюємося.
Алісія не взяла ціпка й, ледь-ледь накульгуючи, рушила до коридору, не чекаючи на агентів.
Через кілька хвилин вони вже мовчки їхали в чорному «пакарді» залитими дощем вулицями Мадрида. Алісія, що розмістилася на задньому сидінні, розглядала дахи будинків на Ґран-Віа, оздоблені шпилями, банями і статуями. Квадриги янголів і вартових із почорнілого каменю поглядали згори. Сіро-свинцеве небо розлилося над зміюватим рифом велетенських похмурих будівель, що здавалися Алісії якимись, нагромадженими одне на одне, скам’янілими чудовиськами, що заковтнули цілі міста. Унизу прозорі дашки великих театрів та вітрини кав’ярень і торгових центрів зблискували під покривалом дощу. Люди – ледве помітні, крихітні постаті, що видихали пару, – сновигали під парасольками при самій землі. Алісія подумала, що такого дня, як оцей, будь-хто може погодитися зі старим добрим Маурою і повірити, що мороком «Гіспанії» затягує всю країну, від початку до кінця, не лишаючи ані найменшого просвіту.
3
– Розкажи-но мені про цього нового оперативника, якого ти пропонуєш. Ґріс, здається?
– Алісія Ґріс.
– Алісія? Жінка?
– Це проблема?
– Не знаю. А ти як гадаєш? Я чув про неї багато, але її завжди називали просто Ґріс. Мені й на думку не спадало, що це жінка. Декому може не сподобатися такий вибір.
– Твоєму начальству?
– Нашому начальству, Леандро. Ми не можемо дозволити собі ще одну таку помилку, як із Ломаною. В Ель-Пардо починають нервуватися.
– Попри всю мою повагу до тебе, дозволю собі зауважити, що єдиною помилкою було те, що мені від початку чітко не пояснили, для чого потрібна моя людина. Якби я знав, про що йдеться, то обрав би іншого кандидата. Це завдання було не для Рікардо Ломани.
– Тут правила визначаю не я, і інформацію контролюю теж не я. Усе приходить згори.
– Я розумію.
– Розкажи мені про Ґріс.
– Сеньйориті Ґріс двадцять дев’ять років, дванадцять з яких вона працює на мене. Сирота війни. Втратила обох батьків, коли їй було вісім років. Виховувалася в патронаті «Рібас», барселонському сиротинці, звідки її виключили у віці п’ятнадцяти років через порушення дисциплінарного характеру. Кілька років жила на вулиці й працювала на спекулянта й дрібного злочинця на ім’я Бальтасар Руано, який керував бандою неповнолітніх грабіжників, доки Громадянська гвардія його не заарештувала. Руано було страчено разом із іншими злочинцями в Кампо-де-ла-Бота [22].
– Я чув, що вона…
– Через це не турбуйся. Алісія здатна подбати про себе сама і, запевняю вас, може себе захистити. Це каліцтво в неї з часів
