Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Що ти читаєш?

– Нічого особливого. Усілякі дурниці.

– А мені можна їх почитати?

– Це чтиво не для юних дівчаток.

– А я вже не дівчинка, – відказала Мерседес із по-дитячому лукавою посмішкою і крутнулася довкола своє осі, щоб похизуватися вбранням і поставою.

– Я бачу. Ти тепер справжня жінка.

Мерседес притулила долоню до батькової щоки.

– І через це ти такий сумний?

Вальс поцілував доньчину руку й похитав головою.

– Звісно, що ні.

– Анітрішечки?

– Ну гаразд. Зовсім трішки.

Мерседес засміялася. Вальс, який досі відчував смак пороху на губах, удав, ніби також сміється.

– На балі всі запитували про тебе.

– У мене видався тяжкий вечір. А ти ж знаєш, як ці учти виснажують.

Мерседес кивнула з пустотливими вогниками в очах.

– Авжеж, тепер знаю…

Вона стала походжати по батьковому кабінеті, таємничому світі книжок і замкнених шафок, пучками пальців погладжуючи корінці фоліантів, що стояли в домашній бібліотеці. Помітивши, що батько стежить за нею затуманеними очима, Мерседес зупинилася.

– То ти не розкажеш мені, що відбувається?

– Мерседес, ти ж знаєш, що я люблю тебе над усе в цьому світі й дуже тобою пишаюся, знаєш?

Дівчина завагалася. Батьків голос, здавалося, тримався на тоненькій ниточці, а від його спокою і самовпевненості не лишилося й сліду.

– Звісно, татку, знаю… і я тебе теж люблю.

– Це єдине, що має значення. Хай що б там не сталося.

Вальс усміхнувся, але очі його були вологі. Мерседес іще ніколи не бачила, щоб він плакав, і її охопив страх, неначе все на світі пішло шкереберть. Батько витер сльози й обернувся до неї спиною.

– Скажи Вісенте, нехай зайде.

Мерседес рушила до дверей, але затрималася перед тим, як відчинити їх. Батько далі стояв обернувшись до неї спиною і дивився у вікно на парк.

– Тату! Що має статися?

– Нічого, моя зіронько. Нічого не має статися.

Тоді Мерседес відчинила двері. Вісенте чекав з іншого боку зі своїм непроникним кам’яним виразом на обличчі, від якого дівчині волосся ставало дибки.

– На добраніч, тату, – тихо промовила вона.

– На добраніч, Мерседес.

Вісенте поштиво схилив голову перед нею і зайшов до кабінету. Мерседес обернулася, щоб подивитися, але охоронець м’яко зачинив двері перед її носом. Дівчина приклала вухо до дверей і стала підслуховувати.

– Він був тут, – промовив батьків голос.

– Цього не може бути, – заперечив Вісенте. – Усі входи охороняються. Лише хатня прислуга має доступ до горішніх поверхів. Моїх людей розставлено на всіх сходах.

– Кажу тобі: він був тут. І в нього є список. Я не знаю, як йому це вдалося, але в нього є список… Боже мій.

Мерседес проковтнула клубок, що підступив їй до горла.

– Це, мабуть, якась помилка, сеньйоре.

– Подивись сам…

Запала довга мовчанка. Мерседес затамувала дихання.

– Номери, здається, правильні, сеньйоре. Не розумію…

– Час настав, Вісенте. Годі ховатися. Зараз або ніколи. Я можу на тебе розраховувати?

– Звичайно, сеньйоре. Коли?

– На світанку.

Запала тиша, а по короткій хвилі Мерседес почула кроки, що наближалися до дверей. Вона прожогом кинулася сходами вниз і не зупинялася, аж доки не опинилась у своїй кімнаті. Забігши до себе, вона притулилася до дверей і сповзла на підлогу, відчуваючи, що прокляття, немов якась зараза, розноситься в повітрі і що цієї ночі та дивна казкова вистава, у якій вона жила багато років, закінчиться.

6

Цей світанок назавжди лишиться в її пам’яті, сірий і холодний, неначе зима вирішила зненацька наскочити на них і потопити «Віллу Мерседес» в озері туману, що насувався від узлісся. Дівчина прокинулася, ледве промінчик металевого світла зашкрібся до неї у вікно. Вона лягла спати навіть не скинувши свою сукню. Мерседес відчинила вікно, і холодна ранкова вологість вмила їй обличчя. Густий туман килимом стелився по парку, немов змія, що повзала поміж решток учорашньої вечірки. Небо заволокли чорні хмари, що посувалися помалу і, схоже, виношували в собі грозу.

Мерседес босоніж вийшла в коридор. Усюди панувала глибока тиша. Дівчина потемки пройшла коридором, обігнула східне крило будинку й опинилася перед дверима батькової спальні. Ані Вісенте, ані будь-хто інший не вартував коло них, як то стало звичним відтоді, як батько почав жити ховаючись, завжди під захистом своїх вірних охоронців, немовби боявся, що хтось або щось пройде крізь стіни і встромить кинджал йому в спину. Мерседес ніколи не наважувалася запитати батька про причину такої поведінки. Їй досить було того, що іноді батько траплявся їй із відсутнім виразом на обличчі й поглядом, затьмареним страхом.

Дівчина без стуку відчинила двері до батькової спальні. Ліжко було застеленим: на ньому цієї ночі ніхто не спав. Філіжанка ромашкового чаю, яку служниця щоночі лишала на столику біля ліжка дона Маурісіо, стояла неторкнута. Часом Мерседес запитувала себе, чи її батько спить узагалі, чи майже всі ночі проводить у своєму кабінеті, на самій верхівці вежі. Раптом її наполохала зграйка птахів у парку, що шумно здійнялася в повітря. Дівчина підійшла до вікна й побачила дві постаті, які прямували до гаражів. Мерседес притулила обличчя до шибки. Одна постать зупинилась і, обернувшись, поглянула в напрямку дівчини, немовби відчуваючи на собі її погляд. Мерседес усміхнулася батькові, який дивився на неї без жодного виразу на блідому й постарілому обличчі – такого старого вона його ще ніколи не бачила.

Урешті-решт Маурісіо Вальс опустив погляд і зайшов у гараж разом із Вісенте, який ніс невеличку валізу. Дівчину охопила паніка. Ця мить снилася їй тисячу разів, але тоді Мерседес не розуміла, що значить цей сон. Вона кинулася сходами вниз, наштовхуючись на меблі, ковзаючи на килимках у сіро-сталевій світанковій сутіні. Мерседес злетіла мармуровими сходами й побігла до гаражів по витоптаній землі, на якій валялися скинуті маски й перевернуті стільці, а вгорі, досі блимаючи в тумані, гойдалися гірлянди. Вона почула, як завівся двигун машини й колеса забуксували по дрібній жорстві. Коли Мерседес вибігла на головну дорогу, що вела до воріт, автомобіль уже рушив і віддалявся на повній швидкості. Дівчина побігла за ним, не зважаючи на порізи, які гострі камінці лишали на її ногах. Перш ніж туман поглинув машину назавжди, Мерседес побачила, як батько востаннє обернувся і розпачливо глянув на неї крізь заднє скло. Вона бігла доти, доки гуркіт двигуна не затих удалині й перед нею не виросли наїжачені шпичаками ворота.

Годину по тому Луїса, служниця, яка щоранку заходила до Мерседес, щоб розбудити її та допомогти вдягнутися, знайшла дівчину біля басейну. Вона сиділа на краю, звісивши ноги у воду, в якій