Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова
– Вогонь-дівка! – примирливо сказав гість і торкнувся її руки, – ой, бідний буде твій суджений…
– То про танці розкажете чи про судженого поговоримо? – гонорливо скривила губи Оксанка, яка сама згорала від нетерпіння, але й випрошувати не хотіла.
– А шеф не сваритиме, що заважаю працювати? Та, бачу, нікого поки що немає. А ти теж, мала, іди сюди, – махнув він рукою до Ольки, – щоб двічі не повторюватись, як і ти схочеш знати. Чимось повчальна історія…
На диво, з дальньої кімнати підійшов і сам хазяїн кав’ярні, Климський, потім до них обережно підтягнувся і бармен. Клієнтів більше на той час не було – виникла пауза.
– Не дивно, що дівчатам не терпиться знати, я й сам після вашої учорашньої самби все згадував та дивувався. Бачу, непростий ви птах, у наших краях такі не водяться, – посміхнувся шеф до гостя. – Як хоч звати вас?
– Ім’я маю просте – Петро. А от прізвище – Гарсія.
– Чудне. А, наче, на іноземця не схожі, – здивувалася Оксанка.
– Іноземцем був другий чоловік моєї матері. Прізвище нам зрештою від нього і залишилося. Він був кубинцем, навчався в Києві, але то довга історія. І хоч по крові я й не був його сином, але першим моїм учителем танців був він. Так сталося, що поїхавши якось на батьківщину, він більше звідти не повернувся. Загинув у автокатастрофі. Мені тоді було чотирнадцять років. З танцями якось не склалося, я вчився, працював, знову вчився. Була в мене кохана дівчина, мали з нею великі плани, започаткували спільний бізнес, збиралися одружитись, аж раптом… – Петро Гарсія знизав плечима, наче й досі не розумів, як таке могло статися. – Раптом вона покинула мене. Одномоментно й однозначно.
Він провів долонею по обличчю і скривився, несподівано торкнувшись учорашнього синця.
– І що? А танці ж тут до чого? – не витримала Оксанка.
– Танці? А! Я не сказав? Так вона ж покинула мене заради якогось чемпіона з бальних танців! Мене, інженера, кандидата технічних наук, який щойно заснував свою фірму, і ми планували її неслабо розкрутити…
– Нічого собі! – навіть присвиснув бармен.
– І що ж ви зробили? – раптом недовірливо спитала Олька. – Невже…
– Саме так! – посміхнувся до неї Петро Гарсія. – Я побачив по телебаченню оголошення, що за місяць має відбутися змагання аматорів латиноамериканських танців. Це був якийсь конкурс, мені було однаково, які призи дадуть трійці переможців, але небайдуже було те, що ту трійку показуватимуть по телебаченню. І ВОНА неодмінно має це побачити!
– І ви пішли на конкурс?! – спитала Оксанка.
– Що, правда?! – здивувався шеф.
– Ні. Спочатку я розшукав знайомих студентів-іноземців та розпитав, чи є серед них справжні танцюристи. Я мусив навчитися. Швидко і по-справжньому. А нашим викладачам бальних танців я не довіряв. Як і вони б не стали гайнувати час на хлопця, котрий починає заняття танцями в двадцять шість і хоче за місяць сягнути рівня фіналістів.
– Знайшли? – зацікавлено спитала Олька.
– Її звали Роза, – посміхнувся Петро Гарсія. – Вона погодилась і навчити мене, і виступати зі мною. Мабуть, попри жіночу солідарність, їй сподобалася моя рішучість довести коханій, що танцювати вміє не тільки той хвищ. Загалом Роза була задоволена і здивована, що для новачка я рухаюся доволі вправно. Перестала дивуватися, коли дізналася про кубинського вітчима. Тренування були виснажливі, але в мені палав пекельний коктейль – і кохання, і ревнощі, і злість, і відчай. Роза хвалила мене, підтримуючи «дух у військах», ми трудилися, як скажені, вона також загорілася бажанням довести і мої, і свої власні здібності, адже на батьківщині сама довго вчилася, та обрала шлях науки, про що, власне, не шкодувала. А може, я був її єдиним шансом щось довести собі та світові. День конкурсу наближався. Прогрес мій був неймовірний, але вона інколи зітхала: «Ні, чогось не вистачає в тобі, хоч і все правильно робиш. Немає пристрасті. Жаги немає…»
Слухачі заінтриговано замовкли, і питань не прозвучало. Петро продовжив сам.
– В останній день перед виступом після тренування нас чекала шикарна мулатка, як виявилося, подружка Рози. Вони перезирнулися, як дві змовниці, і тут прозвучала навіть не пропозиція, а наказ: «Сьогодні ми з Олівією ночуємо у тебе!» Я остовпів. Звісно, танці зближують. Але за весь цей місяць тренувань я, палаючи власними почуттями, навіть назло коханій не поривався зблизитися з Розою поза тренуваннями. А тут таке… Але тієї ночі я не забуду ніколи.
– Кхе… – бухикнув шеф. – Може б, таки при дівчатах не треба?
– Так вони ж кажуть, що вже дорослі, раз працюють у вас? – засміявся Петро. – Та ні, слухайте вже, як гартують героїв! Лише коли ми підійшли до дверей моєї однокімнатної квартири, я згадав, що холостяцький мій порядок, звісно, не був ідеальним. Та втома і хвилювання перед завтрашнім днем, а ще більше перед невідомою перспективою сьогоднішньої ночі, перекрили мені всі докори сумління.
– Ми чимось повечеряли, навіть випили на трьох одну пляшку вина, хтось із дівчат звелів мені стелити вже розкладений диван – це все я пригадую, мов уві сні. Але коли я вже лежав, а вони, повернувшись із душу, вологі, смагляві та неймовірно гарні, лягли з обох боків від мене, я подумав, що вже вмер, і два засмаглі ангели зараз потягнуть мене кудись, але не відав іще, вгору чи вниз.
Слухачі завмерли, в очах у Оксанки блиснула цікавість, Олька втупила очі в край столу й ніби припинила дихати.
– Я не буду переказувати вам, як я проспав ту ніч голим між двох розкішних молодих оголених жіночих тіл, до яких мені не дозволено було торкатись, але Роза таки знала, що і навіщо вона робить! Уранці, коли Олівія випила з нами кави і побігла на пари, Роза сказала: «За дві години наш дебют. Твій дебют. А може – перший і останній у житті виступ. І ти маєш вибухнути в танці всією пристрастю, яку тобі довелося стримувати цієї ночі!»
– Нічоооого собі! –
