Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова

– То ви виграли ті змагання?! – нарешті не витримала Олька.

– Ні, – сумно посміхнувся Петро Гарсія.

– Як же так?! Їм не сподобалося?! – здійняла руки Оксанка.

– Ми посіли третє місце. Але це дурниці. Головне, що мій друг записав той прямий ефір на відеоплівку, яку я потім надіслав своїй колишній дівчині. Щоб вона зрозуміла, що я теж можу танцювати. І навіть пристрасно. А от чи може той її… усе те, що вмів я, крім цього?

– І що? Ви помирилися? – не витримала Олька.

– Ні, – зітхнув Петро Гарсія. – Мабуть, справа була не лише в нестачі танців.

У двері зайшли нові відвідувачі, шеф поглядом розставив команду по місцях, а гості попросили рахунок. Коли вони вже виходили з кафе, Оксанка раптом спитала навздогін:

– А Роза?!

Петро Гарсія озирнувся, замріяно посміхнувся і відповів:

– Після того наші шляхи розійшлися. Але на Новий рік ми надсилаємо одне одному листівки.

На початку зими Олька теж наважилася «вийти в люди» – не все ж сидіти з бабою Санею перед її телевізором чи читати Роксанині книжки у себе в кімнаті? Правда, святкового вбрання не мала, але чорні брюки, тонкий небесно-синій светр по фігурі, чорне намисто та кліпси, що їх подарувала якось по дружбі Оксанка, здавалося, зовсім непогано виглядали на високій, худорлявій, наче модель, дівчині. А щодо танців – Олька після розмови з напарницею теж стала приглядатися – і як танцюють у них клієнти, і як у різних телешоу люди рухаються. А потім, дочекавшись, поки баба Саня вкладеться, витанцьовувала сама перед високим тьмяним дзеркалом старої шафи. Правда, на роботі вона, бувало, так «натанцьовувалася», що поверталася ледь живою, але коли бере охота, втома відступає. За все попереднє життя дівчина стільки не крутилася перед дзеркалом і не вдивлялась у себе – то критично, то поблажливо, порівнюючи з Оксанкою, яка стала для неї тимчасовим взірцем.

«Звісно, з Роксаною її не зрівняти, – інколи думала Олька. – Але ж то інше. То геть інше!»

На дискотеці, у напівтемряві при миготінні вогнів, мабуть, і байдуже було, як саме ти рухаєшся, це ж не конкурс на телебаченні, як у Петра Гарсії – тут аби ритм відчувала та настрій був. А настрій, і справді, піднімався, хоч як сторожко було попервах на душі в Ольки. Мабуть, та спільна енергія, молодеча дурість і радість передавалися повітрям, як вірус, чи через ту скажену музику, чи загальним рухом, від якого паморочилося в голові, але хвиля ця підхопила Ольку і понесла за собою, хоч вона й відмовилася трохи випити з дівчатами перед дискотекою «для настрою». Відмовилася, бо і не вміла, і добряче була вакцинована покійними батьками від того зілля.

До людей, що випивали навколо, Олька ставилася поблажливо, чи, точніше, ніяк не ставилась. Вона звикла до цього і на бенкетах в їдальні, і, звісно, в кафе, де без того рідко обходилося. Вона й сама, навчена шефом, перепитувала клієнтів, котрі вже замовили їжу: «Що будете пити?» – наче це було природним та невід’ємним складником ритуалу. І нерідко після цього запитання випивку замовляли навіть ті, хто й не збирався. Тож, до людей напідпитку дівчина звикла, як вокзал до потягів, і тим не переймалася, доки її не зачіпали. Але сама від цієї хвороби трималась осторонь.

Вона побачила на дискотеці чимало знайомих облич, познайомилася з іншою компанією, що складалася зі шкільних друзів Оксанки та зі співробітників Оксанчиної подружки. Власне, містечко було невеликим, молоді небагато, всі були знайомі, та й про Ольку тут уже знали – нові дівчата завжди викликають цікавість у будь-якій компанії.

Додому її проводив Юрко, водій з консервного, хоч Оксанка і скривила губи, давши зрозуміти, що вибір «так собі». А коли хлопець біля паркану баби Сані поліз цілуватися, то хутко опинився в кучугурі снігу, а дівчина шасть – та й у хвіртку.

Серце їй калатало в горлі: невже, невже це воно – і Олька теж комусь сподобалася? Звісно, вона виросла за досить нетипових обставин і примудрилася до того ж не мати ні друзів, ані подруг, ані братів-сестер. І не те, щоб не цікавили її люди, але так вже звикла жити: питають – відповідає, дають – бере, ображають – наїжачується. Наче вбудовано в ній було таку програму стосовно інших осіб – ініціативи на зближення нуль, лише реакція у відповідь. Хіба що у випадках, які називають форс-мажором. Так одного разу вона звернулася до Роксани.

Тобто її досвід з дисципліни «Людське спілкування» був доволі однобоким і теоретичним, почерпнутим зі спостережень, книжок, телефільмів та чужих оповідок. Останнім часом це були розповіді Оксанки та її подружок, які, здавалося, тільки те й робили, що теревенили про хлопців. І от – пхнувши надто швидкого і сміливого Юрка в сніг, вона залетіла в хату і стала, підперши спиною двері, наче той, справді, в них ломитиметься.

Ні, це зовсім не означало, що той водій їй сподобався і матиме шанс. Цей перший крок протилежної статі їй назустріч означав для Ольки лишень одне – вона не гірша за інших і так само може комусь подобатися!

У роботі та нечастих «виходах у люди» минула Ольчина зима. Якось у вихідний вона заходилася прати свої речі, та чомусь усе збігала їй на пам’ять Роксана. Глянула на календар – виявляється, рівно рік тому зачинила вона за собою двері батьківської хати після ночі сліз та відчаю. Скільки всього трапилося за цей рік, скільки змінилося… І раніше небагато в неї було родинної підтримки в житті, а тепер і зовсім сама залишилася. Десь на Донеччині є батькова рідня, та Олька й адреси їхньої не знала, і за життя батьків не спілкувалися, хіба що згадували інколи, то навіщо вона їм зараз, так само, як і вони їй? Стосовно того, що далі пробиватися в житті доведеться самій, у дівчини сумніву не було. Але знати б, у який бік гребти. Хоча