Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова

Ігор уважно подивився на Льовушку – було зрозуміло, що в голові його боролися різні думки, він і сам, мабуть, не дуже тямив, що трапилося насправді і як з того тепер викручуватись. І раптом зі скептичною посмішкою спитав:

– А знаєш, що було в тій валізі?

– Що? – видихнув Льовушка.

– Сім пляшок віскі! – з розстановкою вимовив Ігор.

Льовушка глипнув на сержанта. Той кивнув, підтверджуючи цю неймовірну інформацію.

– Як?! Нічого не розумію… – Льовушка втупив очі в товариша.

– Я так само, – зітхнув той.

– Час побачення вичерпано, – відчеканив сержант.

З відділку міліції Льовушка вийшов іще більш розгубленим. Нова інформація не прояснила нічого, а геть заплутала його – єдиний друг у буцегарні, звинувачуваний у викраденні з чужої квартири семи пляшок імпортної випивки! До того ж у справі замішана жінка, і той дурень, певне, до неї вже небайдужий, а вона, ймовірно, сама ті пляшки й поцупила (нічого собі принцеса!), десь поділась, а тепер Ігор віддуватиметься перед законом.

«Та що ж таке могло статися в тому клятому ліфті сусіднього під’їзду, що завис між поверхами?!» – гнівно дивувався Льовушка.

Він ішов напівпорожньою недільною вулицею свого району, встромивши руки в кишені, щось буркотів собі під ніс та інколи знизував плечима. З дерев сипалися йому під ноги зів’ялі біло-рожеві квітки каштанів, горобці борсалися в піску на узбіччі, звідусіль доносився аромат бузку, прогулювалися матусі з дітлахами у візочках. І людей, і машин було незвично мало. Мабуть, хороша погода виманила всіх на природу, чи то у ліс на шашлики, чи по селах на городи, чи на дачі – місто відпочивало від людей і набиралося сили для нового напруженого робочого тижня.

Льовушка брів, занурений у розв’язання якоїсь дивної шаради, наче складав картинку з пазлів, а вона все ніяк не складалася… Повз нього проїхала маршрутка. Ковзнувши поглядом по її розмальованому рекламою боці, він побачив у вікні білу табличку, що вказувала номер маршруту та кінцеві зупинки. Однією з них значилася станція метро, де дві доби тому Ігор на свою голову заговорив із провидицею. Маршрутка зупинилась, випустивши зі свого нутра огрядного дядечка, а Льовушка раптом кинувся до неї, вскочив у двері, що ледь не притиснули його, і завмер біля водія, сам здивований імпульсивністю своїх дій.

Оля гуляла парком із Ясею, то повільно ведучи її за руку доріжкою, то несла дівчинку на руках і відповідала на її запитання, бо ж дитині все на світі цікаве, незалежно від того, чи усіма органами вона його сприймає.

Ось і гойдалка. Дівчина посадила Ясю на дерев’яну перекладину, мала хутко вчепилася рученятами у металеві троси, що йшли від сидіння вгору, і скомандувала:

– Давай!

Оля, охопивши один Ясин кулачок своєю рукою, почала помалу розгойдувати її, а дівчинка щасливо мружилася від сонця та підставляла личко весняному вітерцю.

Її молода нянька, незважаючи на вміння володіти емоціями, все ж таки була стурбована тим, що навалилося на неї за останню добу. Ця історія в ліфті, дивний, але симпатичний Лев – звісно, геть з іншого тіста, але якийсь не по-чоловічому добрий, не нахабний, збентежений учора і розгублений, стривожений долею друга сьогодні. А ще те, що розповіла вчора ввечері Ліза, котра ледь сама не опинилася в міліції, але ж бо на те вона й Ліза – останніми роками взірець для Олі, її богиня, господиня, сестра, мати, вчителька і подруга в одному обличчі. Те, як вона йде по життю, як долає перешкоди і тримає удари долі – то окрема книга, улюблена книга-підручник, якою упивалася Оля відтоді, як віддала власну долю до рук тоді ще зовсім молодої, але вже сильної духом жінки. Розказане вчора Лізою зрушило в дівчині спогади про те, що вона впродовж близько трьох років старанно ховала в найвіддаленіші закоморки своєї пам’яті… І от останні події дивним чином сплелися разом і стали невіддільними, непокоїли та розхитували і без того не надто просте її буття. Звідкілясь із глибини її єства піднялося вже впізнане передчуття грядущих змін. Воно гніздилося не в голові, а десь між шлунком та кадиком на шиї і проявлялося періодичним порушенням серцевого ритму, а може, то перед неминучістю нових пригод тривожно тріпотіла душа – хто напевне знає, де саме вона міститься в тілі людини?

Поховавши за допомогою сільської громади батьків, Олька додому не повернулася. Зайшла у підгорілу та просяклу гірким запахом диму домівку, обійшла її з кутка в куток, сіла на продавлений диван, побачила біля дверей хитку облуплену табуретку і нарешті заплакала, вперше після звістки про смерть батьків. Згадалося, як мати саджала її геть малою на ту табуретку, що хиталася й рипіла, клишонога сама та ще на кривій долівці, а Олька сиділа нажахана, вчепившись пальчиками в сидіння, і боялась ворухнутися, не те, що сповзти додолу. Так мати знешкоджувала її, коли треба було йти на город, поратись із худобою чи вчиняти тісто: «Сиди-но мені тут, не руш! Бо впадеш – поламаєш руки-ноги!» І Олька сиділа, мов заклякла, так жодного разу і не наважившись сповзти чи гепнутись униз.

Вона підвелася, взяла з підвіконня рамку з кольоровим фото родини, зробленим у райцентрі, коли їй було років п’ять, а батьки ще не надто залежали від бражного туману, загорнула її в брудну вишиту серветку і рушила до дверей. Проходячи повз ненависну табуретку, пнула її з носака, вийшла, замкнула хату на навісний замок і подалася через перелаз до сусідки. Та зачала нудним голосом співчувати, але Олька зупинила її, тицьнувши в руки ключа від хати, і сказала:

– Ось, робіть, що хочете, мені тут не жити. Можете взяти, що треба, сарай не замкнутий, курей заберіть собі, корм там має бути, а більше ніякої животини нема.

Сусідка намагалася казати, що Роксанина квартира – то тимчасове, що тепер Олька має, де жити, власна хата, хоч яка, але своя, та дівчина зупинила потік її повчань коротким