Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт
– Піймайте, зупиніть його, біжіть вперед! Швидше! – крикнув Ден, кинувшись за Лютиком.
Це був улюблений бичок пана Баера, й Ден боявся, що йому за нього сильно перепаде.
Здійнявся страшенний галас і метушня. Тобі зовсім вибився з сил, а хлопчики розчервонілися й насилу переводили подих. Нарешті бідного Лютика розшукали в кущах, куди він забився, втомившись від тривалого бігу.
Ден повів його назад, накинувши на шию мотузку, а слідом скромно почалапали вельми стурбовані юні джентльмени. Річ у тім, що Лютик мав надто жалюгідний вигляд. Він поранив ногу, стрибаючи через паркан, тож сильно накульгував, очі нещасного бичка злякано витріщалися, а вся шерсть була заляпана багнюкою.
– Ну тобі й дістанеться, Дене, – сказав Томмі.
Він вів за вуздечку Тобі, який, насилу дихав.
– Дістанеться й тобі, бо ти теж брав участь.
– Ми всі брали участь у цьому, – завважив Джек.
– А Демі перший заговорив про бій биків, – згадав Нед.
– Але я говорив, щоб ви не влаштовували його, – сказав Демі, в якого серце боліло за бідного Лютика.
– Старий Баер мене, напевно, прожене. Ну й нехай! – пробурмотів Ден, який попри браваду все-таки виглядав засмученим.
– Ми попросимо за тебе, – сказав Демі. Всі інші підтримали його, крім Надутого Качана, який сподівався, що покарання впаде тільки на одну винну голову.
– Відчепіться від мене! – вигукнув Ден.
Але він не забув участі товаришів, хоч згодом, тільки-но випала нагода, знову збив їх на манівці.
Коли пан Баер побачив Лютика й дізнався, що сталося, то обмежився лише кількома словами, побоюючись, мабуть, зопалу сказати зайвого. Лютика відвели в стійло, а хлопчиків відіслали в їхні кімнати й залишили там до вечері.
Ця тимчасова ізоляція дала їм змогу обміркувати все, що трапилося й посушити голову над тим, яке покарання їм придумають і куди відішлють Дена. А той так весело висвистував, походжаючи по кімнаті, що нікому і на думку не спало, які сумніви гризли його.
Тим часом хлопчик роздумував про свою долю, й чимдалі, тим більше йому хотілося залишитися в Пламфілді. Він зважив на доброту, з якою тут ставилися до нього, на комфорт, який оточував його повсюдно, на голод і жорстокості, які невідступно супроводжували його раніше.
Ден розумів, що Баери намагаються допомогти йому, й у глибині душі був вдячний їм, але важке попереднє життя зробило його суворим, підозрілим і впертим. Він ненавидів будь-який сором і боровся проти нього – навіть коли знав, що його виховують з доброю метою.
Коли Ден врешті-решт дійшов висновку, що його нізащо не залишать у Пламфілді й доведеться повертатися до голодного, безпритульного існування, тиняючись вулицями міста, чорні брови хлопчика зійшлися на переніссі й він оглянув свою затишну кімнатку з таким виразом обличчя, який зворушив би навіть не таке добре серце, як у пана Баера. Але цей вираз миттєво зник, коли до кімнати зайшов сам пан Баер.
– Я знаю все, що сталося, Дене, – сказав він. – Ти знову порушив наші правила, але пані Баер вмовила мене дати тобі ще один шанс і залишити в Пламфілді.
Ден, який аж ніяк не чекав цього, спалахнув, але відповів, як завжди, грубо:
– Я не знав, що є якісь правила щодо бою биків.
– Оскільки я не припускав, що у Пламфілді коли-небудь може бути бій биків, то й не вводив таких правил, – мимоволі всміхнувся пан Баер. А потім додав уже серйозно:
– Але наше головне й найважливіше правило полягає в тому, щоб поводитися добре з усіма, не виключаючи тварин. Я часто помічав, що ти добріший до них, ніж інші хлопчики, й пані Баер дуже подобалася в тобі ця риса, бо вона вважає її ознакою доброго серця. Але тепер ми бачимо, що помилилися. Це дуже засмутило нас, бо ми сподівалися, що ти залишишся з нами. Ну як, спробуємо ще раз?
Ден слухав, опустивши очі й крутячи в руках деревинку, яку обстругував, коли ввійшов пан Баер. Але почувши останнє запитання, поставлене таким добрим, дружнім тоном, підняв очі й сказав набагато ввічливіше, ніж зазвичай:
– Так, якщо можна.
– Значить, більше про це не говоритимемо. Тільки завтра ти та твої товариші залишитеся вдома, коли інші підуть гуляти, і, крім того, ви маєте доглядати за Лютиком доти, поки він не одужає.
Пан Баер потиснув йому руку, й Ден пішов униз. Доброта подіяла на нього краще, ніж могло б подіяти «добре лупцювання», на якому наполягала Ейзі.
Два дні Ден намагався поводитися зразково, але оскільки не звик стримуватися, то незабаром знову взявся за старе.
Одного дня пану Баеру довелося виїхати у справах, тому уроків не було. Хлопчики гралися, поки не прийшов час лягати спати. Вони швидко полягали й заснули, як бабаки. Тільки Ден не спав. Він задумав план, який і відкрив Нету, коли все затихло.
– Глянь-но сюди! – сказав він, виймаючи з-під ліжка пляшку, сигару й колоду карт. – Мені сьогодні хочеться повеселитися й відпочити так, як я часто робив з товаришами в місті. Ось пиво й сигара. Я добув їх у одного старого на станції. Ти можеш заплатити за них, або заплатить Томмі: в нього купа грошей, а в мене ні цента. Я зараз піду й покличу його. Ні, краще піди ти – тебе не запідозрять.
– Це не сподобається пану та пані Баер, – заперечив Нет.
– Вони нічого не дізнаються. Тата Баера немає вдома, а пані Баер зайнята з Тедді, в якого ангіна чи щось таке, тож вона від нього не відходить. Ми не сидітимемо занадто довго й не галасуватимемо, тож ніякої біди не вийде.
– Ейзі дізнається, що в нас довго горіла лампа. Вона завжди дізнається.
– Ні, не дізнається. Я дістав потайний ліхтар. Світла від нього небагато, й ми зможемо одразу прикрутити його, якщо почуємо, що хтось йде.
Потайний ліхтар! В цьому було щось таємниче й романтичне. Нет пішов за Томмі, але, зробивши кілька кроків, зупинився, обернувся й запитав:
– Може, покликати Демі?
– Ні, не потрібно. Він відразу витріщить очі й почне читати настанови. Нехай спить. Поклич тільки одного Томмі й швидше приведи сюди.
Нет пішов і через хвилину повернувся з Томмі, напіводягненим, розпатланим і заспаним. Томмі дуже хотілося спати, але він, як завжди, був готовий до будь-якої витівки.
– Сидіть тихо, а я навчу вас грати в покер. Це чудова гра! – сказав Ден, коли троє хлопчиків сіли навколо столу, на якому стояла пляшка, лежали сигара й карти. – Спочатку вип’ємо,
