Жриці, амазонки та чарівниці - Ядвіга Жилінська

Пасіфая мала з Міносом двох доньок і кількох синів, коли народила ще одного[44]. Хлопець удався світловолосим та синьооким і ніхто не сумнівався, що його батьком був Тавр. Хоча Пасіфая не раз брала собі коханців, ніколи досі, — так, принаймні, думав Мінос, — не мала з ними дітей. Тепер син Тавра виховувався разом з його синами і дочками, а Мінос, дивлячись на нього, відчував, як його переповнює ненависть. Врешті надумав заманити хлопця до Лабіринту, сподіваючись, що він звідти не вибереться. Але трапилося інакше, бо за малим Тавром побіг Главк, рідний син Міноса, і безслідно щез. Після довгих пошуків знайшли його, п’яного від меду, — біля перевернутого глека — і ледве врятували йому життя. Натомість Таврові наче сам Дедал відкрив таємниці Лабіринту, отож хлопець із котячим спритом рухався по всіх його закапелках, а раз, зодягнувши на голову старовинну маску Бика, вискочив зі сховку і страшенно рикнув, чим перелякав самого Міноса, який не сподівався такої напасті. З того часу Мінос почав його ще більше ненавидіти і називати Мінотавром. Через свої наближених сіяв поголос, що хлопець позбавлений розуму і проявляє тваринні риси. Хоча були ті, що різко це заперечували, щось із тих пліток прилипло до Таврового сина.

Коли Андрогеєві, другому синові Пасіфаї та Міноса, виповнилося вісімнадцять літ, він вибрався до Еллади на Ігрища. Якби переміг, міг би добиватися руки спадкоємиці престолу в Мікенах, Тірінфі, Фівах чи Пілосі. Андрогея супроводив представник Криту, який щороку розвозив до союзних міст едикти, складені жрицею в Диктейській печері. На Криті з тривогою чекали звістки про царевича. Адже з Еллади доходили чутки про численні орди ахейців, які вдиралися з півночі та займали елладські[45] міста.

У той час Пасіфая все частіше віддавала лабрис у руки Міноса, а навіть доручала йому приносити жертви Великій Богині, хоча він мусив для цього обряду вдягати жіночий одяг. Це його дратувало, але не смів опиратися споконвічному закону.

Саме, одягнувши жрецькі шати, на острові Парос приносив жертви Трьом Споконвічним: Тій, що пряде, Тій, що відміряє і Тій, пасма якої не можна перемінити чи уникнути, як прибув гонець із невблаганною звісткою, що Андрогей загинув. Був убитий, повертаючись з Ігрищ, де переміг у всіх видах змагань. Вбивство відбулося в Еноні, але схоже, що засідку приготували ахейці, які недавно поселилися в Аттиці. Вони підозрювали, що Крит захоче нав’язати їм своє домінування і що царевич прибув, щоб порозумітися з містами Пелопоннесу, а участь в Ігрищах була тільки маскуванням істинних агресивних намірів Кноссу.

Почувши про вбивство сина, Мінос здійняв із голови вінок, дав знак флейтисткам, аби припинили музику, і закінчив жертовний обряд у тиші.

Потім повернувся на Крит і оголосив похід проти Аттики. Спершу виплив на Егейське море і почав збирати від союзних міст данину й кораблі. Але не всі союзники відгукнулися на його заклик. Наприклад, Еак з Егіни обачно відмовився від участі в поході. Тільки цариці одразу ж поспішили допомогти Критові і відкрили свої порти для критського флоту. Врешті Мінос ударив по Корінфському перешийку. Грабуючи та спустошуючи околицю, просувався до Афін. На його дорозі стояла Ніса, її обороняв цар Ніс Єгиптянин. Отож, Мінос приступив до облоги твердині.

Щоранку на вежу замку виходила донька Ніса, спадкоємиця престолу Скілла, і пригравала собі на музичному інструменті. Власне кажучи, був то не інструмент, а камінь, по якому вона вдаряла дрібними камінцями, викликаючи приємні звуки.

Критські воїни, звикнувши до появи царівни на вежі, виглядали, чи швидко вона з’явиться. Цар Мінос також її помітив і відтоді щоранку, а потім ще й опівдні проїжджав верхи перед вежею, одягнений у білі шати і на білому коні. Чим довше тягнулася облога, тим сильніше порозуміння почало зв’язувати Міноса та Скіллу — були то усміхи, примруження очей, легкий порух рукою чи раптовий поворот голови.

Якось уночі до намету Міноса прослизнув герольд і, схилившись у бік царя, таємниче промовив:

— Вона тут. Чекає перед наметом.

— Хто? — спитав Мінос. Серце йому забилося швидше.

— Царівна. Донька єгиптянина.

Кількома хвилинами пізніше Скілла увійшла досередини.

— Я принесла тобі ключі від міста, — сказала вона.

— Чого ти за це хочеш?

— Твого кохання.

Тієї ж ночі критяни ввірвалися до міста. Цар Ніс загинув на сходах замку. Решту ночі та наступний день Мінос провів у спальні царівни.

Потім повів свої війська на Аттику. Це вперше критяни зіткнулися з ахейцями і побачили, що легко їм не буде. Ахейці шалено билися, дико вигукуючи: «Елелей іо! іо!», а це лякало вишуканих критських офіцерів сильніше, ніж кінні колісниці та довгі бронзові мечі.

Війна затягувалась, а критяни далі стояли на місці — правду кажучи, вони краще воювали на морі, аніж на суші, — коли в Аттиці трапився сильний землетрус. Давні мешканці Еллади почали нарікати, що це помста богині Глибин за вбивство Андрогея. Отож ахейці вирішили принести велику жертву, щоб умилостивити Старицю: прирекли їй чотирьох доньок Гіакинта, яких повісили на дереві. Попри це, землетруси не лише не припинилися, але ще й посилились. У всій Елладі запанувало загальне обурення проти ахейців через принесення в жертву дівчат, які прибули зі Спарти, щоб змагатися на Ігрищах. Отож афіняни почали заперечувати, начебто їх стратили, — доводили, що на квітучому дереві висіли глиняні лялечки[46]. Однак доньки Гіакинта ніколи не повернулися до Спарти.

Ахейці (що від недавнього часу звались афінянами) звернулися до пророчого святилища Матері-Землі з питанням, що вони повинні зробити, щоб утихомирити її гнів.

Пророче святилище в Піфоні завжди