Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

— Цілком можливо… Пише про це в кожному листі, як закохана гімназистка… Наче й не минуло десяти років нашого спільного життя. Їй дуже подобалось прогулюватись зі мною на вулиці. Перехоплюючи заздрісні погляди інших жінок, раділа, що я належав їй. Так завжди говорила мені; Але ж хіба жінкам можна вірити? Правда, я був тоді молодшим. Це ж десять років тому. До того ж і війна залишила свій відбиток… Жаль, що немає старої фотографії. Мав одну у військовому білеті, але й ту десь загубив.

— Як це загубив? — зацікавлено спитав Уля і відразу затамував хвилювання в голосі.

— А як! Мабуть, десь відклеїлась і випала… Я й не помітив. — І повернувшись до попередньої розповіді, проказав — Та це тільки слова! Хіба зараз знайдеш чесну жінку? Яких тільки ніжностей не наслухався від своєї дружини один мій знайомий… І вона зрадила його! Так, зрадила!..

— А ти завжди носиш свій білет у кишені? — допитувався Уля, бажаючи почути ще якусь новину.

— Авжеж! Та хіба це так важливо. Загубив, і все. Думаєш, без цієї фотокарточки не відпустять мене по закінченні війни додому? Коли б уже скоріше!..

— Та звісно!.. А чи давно вона зникла?

— Мабуть, позавчора.

— І ти не питав хлопців? Може, хтось і знайшов.

— Е, де там… А втім, я вже й забувся. Ото біда. Загубив фотокарточку…

— Е, друже, горе навчило мене берегти документи. З якої тільки небезпеки не виручали вони мене. Один-єдиний папірець з підписами і печатками дозволяв мені їздити по окупованій Франції і заробляти на прожиття. Завдяки папірцеві, що його підписав воєнний комендант Парижа, я вирвався живим з лап гестапівців. От завтра розповім тобі про це…

І, щоб припинити розмову, Уля повернувся до Бурлаку спиною.

Він не міг сказати, чи довго спав, не розумів, чому прокинувся. Але, розплющивши очі, помітив, що Бурлаку взув черевики на босу ногу, накинув на плечі шинелю і вийшов надвір.

Коли двері за ним зачинилися, Уля піднявся й пошукав у кітелі його військовий білет. Розкрив його і побачив усміхнене обличчя іншого Бурлаку, років на десять молодшого.

Зненацька свиснув, — так він завжди висловлював свій надзвичайний подив, — а тоді поклав документ назад у кишеню і ліг.

Фотографія на своєму місці. Ото диво!..

Приголомшений цим відкриттям, Уля намагався збагнути, що це підказало йому перевірити військовий білет Бурлаку.

Спершу сприйняв все за звичайнісінький вияв інстинкту, що його називають інтуїцією. Однак, поміркувавши більше, він дійшов до висновку, що ним керувало не що інше, як бажання дізнатися, чи справді зникла фотографія і в Бурлаку. Коли б його фотокарточки не виявилось, то Уля знав би напевне, що серед шифрувальників є шпигун або якийсь маніяк-колекціонер.

Та фото міцно приклеєне на своєму місці. Значить, Бурлаку збрехав. Але навіщо? Чи не він це часом украв мою фотографію і, щоб відвернути од себе підозру, вигадав всю цю історію?

Уля намагався прогнати геть цю думку, бо з усіх хлопців цей шифрувальник йому подобався найбільше. Але підозра дедалі міцнішала. Адже коли він перебирав речі в своєму ранці, то тільки Бурлаку не спав.

«Стежив за мною, поки я не виявив пропажу, — міркував собі капрал. — А тоді, щоб збити з пантелику, й намолов дурниць про зникнення своєї фотокарточки. Отже, коли я не помиляюсь, то сержант Бурлаку й поцупив мою фотографію».

Вважаючи, що він лежить поруч спільника шпигуна, Уля довго не міг заснути. І задрімав лише тоді, коли півні сповістили світанок.

Вони зустрілися на вулиці, недалеко від штабу. Всупереч своїй звичці, капітан Смеу цього ранку забарився. Улі, навпаки, вже не вперше було з'являтися на «службу», як називали писарі свою роботу в канцелярії, з великим запізненням.

— От і добре, що ми побачились! — мовив Смеу, потискуючи капралу руку. — Я дуже хотів поговорити з тобою віч-на-віч. Хоч час зараз не підходящий, але давай пройдемо до млина.

— До речі, мені теж треба вам дещо сказати.

Млин стояв за селом, поруч — луки.

Капітан Смеу сів під копицю сіна, яких тут було багато, і жестом запросив Улю присісти.

— От що я маю розповісти, — мовив він, запаливши цигарку — Цієї ночі сталася дивна пригода. Коли хочеш, я навіть не знаю, дійсність то чи тільки сон. Вчора, коли ми розійшлися, я пішов додому. Від утоми мало не падав з ніг, ледве роздягся. Сон взагалі приходить до мене швидко, а на цей раз я заснув, тільки-но доторкнувся до подушки. Скільки проспав, не знаю. Та раптом чомусь прокинувся. І що мені почулося? А втім, я ще й зараз не певен, що це так. Можливо, то лише сон… Адже нам вночі часто ввижаються всілякі нісенітниці. Через якийсь час я збагнув, що не сплю. По кімнаті хтось ходив. Я спробував розплющити очі, та дарма. Однак я чув усе чудово. Невідомий наблизився до мене, — можу поклястися, що він ходив у шкарпетках. Запевняю, я зовсім не злякався! Навпаки, мені хотілося якнайшвидше дізнатися, чого шукає тут цей непрошений гість. Як тільки я не силкувався, щоб відкрити очі. На якусь мить його дихання почулося зовсім близько. Нараз кроки невідомого почали віддалятися. Проте він не вийшов, а, присівши на стілець, почав у чомусь шупортатись. Скільки проминуло часу, не можу сказати. Принаймні мені це видалося вічністю. Нарешті він встав, знову наблизився до ліжка, а тоді, не поспішаючи, пішов до дверей. Раптом чари мої розвіялись, і я розплющив очі, миттю сплигнув з постелі. Може, це й не так, але я готовий заприсягтися, що підхопився в ту мить, як за ним зачинилися двері. Взявши ліхтарик і пістолет, які завжди клав поруч на стільці, я вискочив у сіни. Сінешні двері були відімкнені. Тільки-но я розчинив їх, великий хазяйський пес люто рвонувся до мене і голосно загавкав. Так негостинно він зустрів би й мого нічного відвідувача, якби той вибіг