Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
— Мені здається, що Уля в нас не втримається. Смеу хоч і добрий начальник, однак він теж любить дисципліну. Довідається і зразу відправить у полк. Бо надто розперезався цей капрал. Нехай би вже вештався ночами. А то ж його і вдень ніколи не докличешся. Мене дивує, як Смеу прощає це йому.
— А ти не дивуйся, малюк! Капітан, як і наш «старик», симпатизує Улі. Інакше він не мовчав би, — докинув, нарешті, слово й Барбу.
— Ну, й язичок у тебе, Васіле! — докорив йому Томеску, який уже встиг роздягнутися і лягти в ліжко. — Уля чудовий хлопець. Лише тиждень тому прибув, але в шифруванні розуміється не менше за нас. І хіба він колись відмовлявся від роботи? Щоправда, у нього помічається слабість до жінок. Ну, та це не така вже й велика вада. А в тому, що Смеу любить його, я теж не бачу особливої біди. Адже не менше він поважає й нас. Це я знаю напевне…
Барбу Васіле тільки промимрив щось під ніс і повернувся на другий бік.
Через кілька хвилин хлопці міцно заснули. Але не минуло й години, як їх розбудив гарматний гуркіт. Всі посхоплювались, як ошпарені, і здивовано дивились один на одного заспаними очима. А втім, це траплялось не вперше. Гітлерівці частенько розпочинали нічні атаки, і тоді вступала в дію румунська артилерія. Фашистів щоразу зупиняв загороджувальний вогонь гармат. І коли вибухи вщухали, хтось з шифрувальників завжди захоплено вигукував:
— От молодці гармаші!
Проте цього разу канонада затяглася. Сердитий гуркіт гармат нагадував регіт якихось невидимих велетнів.
Шифрувальники занепокоєно слухали і мовчки дивились один на одного.
— Чорти б їх забрали! — озвався нарешті Мардаре. — Кепські справи! Коли б ще не довелось відступати.
Він висловив уголос те, чого побоювалися всі інші. Пеліною встав і відчинив вікно. Крізь гарматні вибухи вчувалося гнівливе татакання кулеметів.
— Навіщо це ти?.. — крикнув йому Томеску.
— А що таке?
— Мені холодно!
— Не бійся, не застудишся!
Бурлаку тим часом уже встиг одягтися.
— От що, хлопці, — сказав він. — Я збігаю на КП. Смеу, мабуть, уже чекає на нас. Ще подумає, що ми спимо. На всякий випадок вам теж не завадить зібратися. Борони боже, ще накажуть відступати.
— Ану його к бісу! — невдоволено буркнув Барбу.
— Тільки дивись повідом, коли це відступ! — гукнули хлопці Бурлаку, який, прихопивши гвинтівку, уже виходив з хати. Одягнувшись, вони мовчки курили і прислухались до деренчання шибок. Канонада не стихала ні на мить.
Найспокійнішим зараз був Барбу. Він розв'язав мішечок, вийняв звідти окраєць хліба і взявся жадібно гризти його.
— Тю на тебе! У такий час? — гарикнув Мардаре.
— Я зголоднів. Хіба не бачиш?
— Не розумію… Як можна зараз їсти?
— А що, дати й тобі?
— Мовчи, а то вибатькую!..
Барбу, нічого не відповідаючи, спокійнісінько жував хліб.
Стрільба поступово вщухала, лише час від часу могутнім гавкотом озивалась якась гармата. А далі знову залягла дивна погрозлива тиша. В сусідньому дворі закукурікав півень. Шифрувальники полегшено зітхнули.
Незабаром почулися кроки. В сіни увійшли Бурлаку і Уля.
— Добрий вечір, хлопці! — весело підморгнув друзям капрал.
— Привіт, друже! — відповів йому Пеліною.
— Де ти його здибав, старик? — посміхнувся Мардаре.
— Там, де ти й не шукав би: на КП.
— А я вважав, що він і досі милується вродливою молодичкою!
— Та що тут дивуватися, — мовив Томеску. — Уля не з тих, що втрачають голову від першого поцілунку.
— Що ж там трапилось? Чи дізнався? — допитувався в Бурлаку Пеліною.
— А що!.. Фріци полізли в атаку. Однак їх відбили наші артилеристи. Отже, можете роздягатись і вкладатися спати! Капітан сказав, що завтра нас чекає робота.
А проте ця порада виявилася зайвою, бо майже всі шифрувальники були роздягнені.
Пеліною, який уже встиг залізти під ковдру, спитав:
— Де ти її здибав, Уля?
— Зовсім випадково, хлопчику! Вірніше, це вона примітила мене… Вдовиця. Чоловік загинув на фронті, в Росії.
— А от мені не підморгне ніяка молодиця!
— Ти чекаєш, що жінка сама прийде до тебе?.. Марні сподівання. Їхню ласку треба здобувати…
— Гаразд, Уля! Я скористаюся з твоєї поради.
— І не пожалкуєш… Угорочкн спритні до чоловіків.
Уля кинув недокурок і підсів до ранця. Відстебнув ремінець і вже хотів розв'язати вузол, коли це раптом подумав: «А де ж моя мітка?»
Те, що хтось нишпорив удень у ранці, Улю не стурбувало. Він не тримав у речовому мішку нічого, що могло б вказати на його діяльність контррозвідника. А проте, зацікавившись, капрал взявся виймати речі — білизна, кілька дрібничок, ось і все. Не пропало нічого. Тільки військовий білет чомусь трохи зібганий. Уля розгладив його на коліні, перегорнув і завмер від подиву — фотографії не було. Розгорнув білизну, витрусив ранець — усе даремно. Пам'ятав, що ніколи не носив білета в кишені та й не виймав його з ранця. Значить, карточку викрадено. Не могла ж вона сама загубитися.
«Безперечно, агент абверу не захотів рискувати, — думав капрал. — Як новий шифрувальник я викликав у нього підозру, і він вирішив перевірити мою особу».
Уля Михай знав — бо це вже ні для кого не було секретом, — що гітлерівська контррозвідка мала в своєму розпорядженні десятки тисяч фотографій людей, зв'язаних з розвідувальною службою будь-якої іншої держави світу або лише підозрюваних у цьому. Мабуть, фотографію для того й викрадено, щоб дізнатися, чи нема її копії у фототеці.
Це припущення зовсім не збентежило Улю. Він був певен, що його зображення нема у фотоколекції гітлерівської розвідки. Не без заздрості визначив, що на його слід натрапив розсудливий і хитрий агент. Шпигун розраховував,
