Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

«А що, коли я загубив-таки її? — запитав себе Уля. Однак зразу ж і заперечив собі:— Ні! Тоді її знайшли б і повернули мені. Фотокарточку викрадено, це безсумнівно!» Він глянув ще раз на свій білет. Хоч шпигун намагався відклеїти карточку обережно, не залишаючи слідів, проте в кількох місцях разом з фотографією відірвав і крихітки паперу.

Тим часом шифрувальники поснули. Один лише Бурлаку все чомусь перевертався з боку на бік.

Раптом Уля почув його сміх:

— Любий друже, чи не зміг би ти вибрати іншого часу для порядкування в ранці?

— Ти маєш рацію… Але, щоб знайти чисті шкарпетки, довелося перебрати весь мішок. Такий вже я безпорадний…

— Лягай, хлопче, спати. Скоро почне розвиднятися.

— А я певен, що тобі більш ніж комусь іншому треба спочити.

— Чому це?

— Та не повірю ж я, що ця твоя вдовичка задовольнилась лише тим, що ти полежав біля неї. Чи, може, ти чекаєш, поки ми поснемо, а тоді знову чкурнеш туди…

— Та що ти?.. Війні ж не сьогодні кінець. Зустрінеться ще не одна вдовиця… Ну, ось я й упорався.

Через кілька хвилин Уля вже лежав на столі. Але заснути не міг. З голови не виходила думка про зникнення фотографії. Душу сповнювало почуття неспокою. День за днем пригадував свою поведінку тут, у штабі дивізії. Жоден його вчинок не міг викликати й найменшої підозри. І все-таки фотокарточку викрадено, і її забрав, безперечно, не колекціонер. «Звісно, агент абверу тільки підозрює мене. Бо коли б йому було напевно відомо, що я румунський контррозвідник, то він ні в якому разі не забирав би фотографії… Хтозна-куди помандрує тепер вона…»

Викрасти фотокарточку було не важко. Речі шифрувальників залишалися вдень без нагляду. Отже, той, кому це потрібно, міг скільки завгодно нишпорити в речових мішках.

«А може, це хтось з них?..» — думав Уля, перевертаючись на другий бік.

Бурлаку, який теж чомусь не міг заснути, запитав:

— Ти не спиш, Улю?

— Ні. Сон чомусь зовсім зник.

— А скажи-но, як її звати?

— Кого?

— Та твою ж удовичку.

— Ти диви, що йому на думці!.. Знаєш, я навіть не запитав її про ім'я. Ех, старик, тобі, видно, не в жарт закортіло до жінки.

— Зовсім не те… Я навіть не знаю, як тобі й пояснити… Скажи, ти жонатий?

— Ні! А хіба що? Чи не надумав ти часом прочитати мені нотацію?

— Ану тебе!.. Хіба я піп? А жаль!.. Коли б ти був одружений… А так, як то кажуть — ситий голодного не розуміє. Як тобі відомо, я маю дружину. І страшенно її люблю. Люблю й скучаю за нею. Це я лише прикидаюсь веселим, а насправді на серці сум і нудьга. Коли б мені крила, полетів би до неї. Тільки не бійся, дезертиром я не стану… А от твої, любовні пригоди, сам не знаю чому, непокоять мене… Скажи, хіба вони мають щось спільне з чистим почуттям?

— Зовсім ні, — відповів Уля.

— Все-таки… Мають чи ні, але цієї ночі мені дуже важко на серці… Гарна в мене жінка. Ти бачив її фотографію?

— Ні!

— Я зараз тобі покажу! — Бурлаку сперся на лікоть і понишпорив у кишені кітеля. — На ось, подивись!

Уля неохоче взяв фото. Коли б він так не симпатизував сержантові, то попросив би його відкласти розмову на ранок.

— Ну? — не терпілося Бурлаку.

Вилицювата жінка, яка дивилася на Михая з фотокарточки, хоч і не була красунею, однак мала щось привабливе.

Ледве помітна усмішка на її губах свідчила про вміння глибоко й серйозно кохати.

— Гарна в тебе дружина! — мовив Уля, повертаючи сусідові фотографію.

Проте Бурлаку наче й не помічав цього.

— А ти подивись на її очі.

Наполегливість, з якою сержант просив полюбуватись його дружиною, здивувала Улю, і він ледве стримувався од сміху.

— Так, очі теж гарні… мабуть, чорні?

— Та я не про це, — сердито буркнув Бурлаку.

— Тоді я не збагну, чого тобі хочеться…

— Подивись на її очі… Я вважаю, що на світі існує мова поглядів. Коли тобі сумно, то це горе відбивається і в очах. Якщо тобі весело, коли в твоїй душі подив або злість, коли ти переляканий або відчуваєш якусь огиду, то в твоєму погляді відбивається кожне з цих почуттів. А от в очах моєї жінки не видно цього нічого. Вони завжди однакові. Дивлячись на них, ти ніколи не дізнаєшся про її думку. Наче це не живі, а якісь скляні, лялькові очі. Поглянь! Тут, на фотографії, вона посміхається! Ну от, скажи мені, чи відповідає її посмішка поглядові очей? Зовсім ні. Правда ж?

Не чекаючи відповіді, Бурлаку вихопив фотокарточку, ще раз пильно глянув на неї, а тоді сховав у потертий гаманець.

«Не вірить жінці, і його мучать ревнощі», — думав Уля, співчутливо дивлячись на сержанта. А тоді мовив жартівливим тоном:

— Мені здається, ти її ревнуєш? Пробач, але це… соромно…

— Так, я ревную! — сердито перебив його Бурлаку. — І найгірше те, що в мене нема для цього ніяких підстав.

— Це ж не чесно ревнувати. Подумай тільки, що то за сім'я, де чоловік вбачає в своїй дружині тільки чужу полюбовницю. Кохання — це найсвятіше почуття, і гріх бруднити його сліпими ревнощами, отруюючи недовірою кожен день свого життя.

— Думаєш, я не розумію цього? Але не можу інакше! О, коли б у неї інші очі… Мене лякає невідомість, що ховається в її загадковому поглядові.

— Ет, дурниці!.. Вона тебе любить, а ти…