Син Начальника сиріт - Адам Джонсон

вночі, коли вимкнули електрику й зайшов місяць, Чон До пішов на дах і в повній темряві навпомацки знайшов димар. Він сподівався встановити антену, яка б висовувалася з димаря, якщо смикнути за шнур із кухні. Цієї ночі він лише проводив шнур, і навіть це треба було робити якнайбільш непомітно. Чонові До було чути океан, морське повітря дихало йому в обличчя. Але, сидячи на похилому даху, він зовсім не бачив океану. Він бачив море за дня, безліч разів виходив у море - а якби ні? Що собі уявляє людина, коли попереду - безмірна, величезна темрява? Акули з обрубаними плавцями принаймні бачили, що там, на споді океану, і втіхою їм було те, що вони знали, куди падають.

На світанку залунали гудки. Для Чона До це зазвичай було сигналом лягати спати. Прокинувся гучномовець і почав вигукувати ранкові повідомлення:

- Вітаю вас, громадяни!

Тут у двері постукали - і, відчинивши, Чон До уздрів другого помічника. Хлопець був добряче п’яний і, схоже, побував у запеклій бійці.

- Чув новину? - спитав другий помічник. - Я тепер герой Вічної Революції - тобто мені медалі дадуть, а як прийде час - платитимуть геройську пенсію!

Вухо в другого помічника було порване, і не завадило, коли б капітан йому трохи підшив рот. Обличчя розпухло загалом, хоча на ньому виділялося кілька виразних окремих ґуль. На грудях у хлопця сяяла медаль - малинова зірка.

- Зміївки[13] не маєш? - поцікавився він.

- Може, перейдемо до пивця? - запропонував Чон До і відкрив дві пляшки «рьоксону».

- Люблю тебе, друже, - ти завжди готовий квакнути зранку! Як тобі такий тост: «Що довша ніч, то коротший ранок!»

Коли другий помічник узяв свою пляшку, Чон До помітив: у хлопця не було ніяких слідів бійки на суглобах пальців. Він зауважив:

- Схоже, у тебе вчора завелися нові друзі?

- Що я тобі скажу, - мовив другий помічник. - Здійснити подвиг просто, а стати героєм - це пиздець.

- То вип’ємо ж за подвиги!

- І їхні наслідки! - додав другий помічник. - Серед яких той, що я тобі свою жінку покажу, - ото надивуєшся, яка вона красуня!

- З нетерпінням чекатиму, - відповів Чон До.

- Ні, ні, ні, - сказав другий помічник. Він підійшов до вікна й показав на жінку, яка стояла на рейках для рибних вагонеток. - Онде, глянь. Правда, вона ого? І скажи, що ні!

Чон До визирнув у вікно. Дівчина мала вологі, широко розставлені очі. Чон До впізнав цей вираз обличчя: вона немовби відчайдушно хотіла, щоб її вдочерили, але не ті люди, які зараз приїхали на оглядини.

- Ну, скажи, хіба не дивовижна? - не вгавав другий помічник. - Покажи мені красивішу жінку!

- І сперечатись нема про що, - погодився Чон До. - Так я її теж радий бачити, прошу до хати.

- Вибач, - сказав другий помічник. - Вона сюди ані ногою. Боїться привидів. Наступного року я їй, мабуть, дитинку зроблю - тоді в неї груди наллються молоком… Можу її попросити підійти ближче, щоб тобі краще видно було. А то попрошу, хай заспіває. Ти як почуєш, то й з вікна випадеш!

Чон До відпив зі своєї пляшки:

- Нехай заспіває про істинних героїв, які не просять нагороди.

- Збоченське в тебе почуття гумору, - зауважив другий помічник, прикладаючи холодну пляшку до ребер. - Ти знаєш, що дітей героїв беруть до партійних шкіл, отих, де з червоними галстуками? Може, я наплоджу цілу купу діточок і оселюся в отакому будинку. Може, просто в оцьому!

- Селися на здоров’я, - відказав Чон До. - Тільки, схоже, жінка твоя сюди не захоче.

- Ой, та вона як дитина, - відповів на те другий помічник. - Вона зробить усе, що я скажу. Правда, я можу її сюди привести. Ти побачиш, вона зробить для мене що завгодно.

- А ти як, привидів не боїшся? - спитав Чон До.

Другий помічник роззирнувся, заново оцінюючи будинок.

- Я б не хотів сильно замислюватися над тим, як усе скінчилося для дітей начальника заводу. А де воно сталося?

- Нагорі.

- У ванній?

- Там дитяча кімната.

Другий помічник відкинувся назад і подивився в стелю. Потім заплющив очі. На якусь мить Чон До подумав, що його товариш задрімав. І тут другий помічник обізвався:

- Діти. Це все через них, правда? Так розповідають.

- Еге ж, розповідають, - кивнув Чон До. - Але люди роблять будь-що заради того, щоб вижити, а потім не можуть жити з цими вчинками.

Другий помічник у дев’яності роки був зовсім малим, тож для нього цей час після голоду, напевне, видавався надзвичайним процвітанням. Він зробив великий ковток:

- Якби всі, кому було зле й хто з тим дуба врізав, справді випускали якийсь дух, - сказав він, - так на світі й продихнути не можна було б, ти розумієш, про що я?

- Та мабуть.

- Тож я в духів і привидів не вірю, ясно? Здохла в кого-небудь канарка, йому в темряві цвірінчання якесь почулося, а він думає: «Ах, це привид моєї пташки». А якщо мене спитати, то привид - це якраз навпаки. Це те, що ти відчуваєш, розумієш, що воно там є, але нічого не розумієш. Як у того капітана «Квана Лі», - якому лікарі ампутацію робили. Не знаю, чи чув ти про нього.

- Не чув.

- Він прокинувся в лікарні й питає: «Де моя рука?», - а лікарі йому: «Нам дуже шкода, але ми мали її ампутувати», - а капітан їм: «Я знаю, що в мене рука відрізана, але де вона?» - а вони йому не сказали. Він казав, що відчуває, як вона без нього стискається в кулак. У ванній відчував, як на відсутню руку тече гаряча вода. Але де вона: викинули її чи спалили? Він знає, що рука десь там, він буквально її відчуває, тільки сили в ній нема.

- Як на мене, - зауважив Чон До, - головна помилка щодо привидів - це те, що вважається, ніби вони мертві. За моїми спостереженнями, привиди виникають від живих - тих, кого знаєш, але їх немає поряд.

- Як дружина капітана?

- Як дружина капітана.

- Я ніколи її не бачив, - сказав другий помічник, - але бачу її обличчя на грудях у капітана й не можу втриматися - гадаю, де вона, з ким, чи думає ще про капітана.

Чон До підняв свою пляшку й випив за цей глибокий здогад.

- Чи, може, оті твої американці на дні, -