Маг - Джон Роберт Фаулз

У пополудневій спеці я потягся до готелю. Крім ключа від номера, портьє подав мені листа. На конверті написано тільки моє прізвище і ще одне слово — «Терміново». Я вийняв аркушик. На ньому стояло: «Вулиця Сингру, 184». Більш нічого.

— Хто це приніс?

— Якийсь хлопець на побігеньках.

— Звідки?

Портьє розвів руками. Невідь-звідки.

Мені доводилося бувати на Сингру — широкому бульварі, що біг від Афін до Пірея. Не зволікаючи, я вийшов із готелю й зловив таксі. Обігнувши три колони храму Олімпійського Зевса, воно помчало в бік Пірея. Незабаром водій загальмував біля будинку, що стояв у глибині величенького саду. На облупленій емальованій табличці виднів номер 184.

Сад якийсь підозрілий на вигляд, вікна забито дошками. Продавець лотерейних квитків, що сидів неподалік під перцевим деревом, спитав, чого мені треба. Пропустивши питання повз вуха, я попростував до вхідних дверей, а тоді обійшов навколо будинок, тобто його стіни. Плоский дах провалився всередину. Видно, кілька років тому тут сталася пожежа. Я оглянув сад. На задвірку він теж занедбаний, глухий, повен сухостою. Кухонні двері розчахнуті навстіж. За ними, на тлі обвалених кроков і обсмалених стін, видно познаку по волоцюгах — ймовірно, волоських циганах. У старій печі хтось недавно розводив вогонь. Повагавшись, я відчув, що тут нема чого робити. Хибний слід.

Мене чекало жовте таксі. Бриз крутив пилюку по сухій землі, здіймав увись і осипав на листя кволих олеандрів, і без того буре. Бульваром шмигали автомобілі, біля воріт шелестіла пальма. Продавець квитків балакав із водієм. Коли я підійшов, він повернув до мене голову.

— Зітас каненан? — Шукаєте когось?

— Чий це дім? — поцікавився я.

Був він неголений, ходив у поношеному сірому костюмі й брудній білій сорочці без краватки, носив у руці бурштинові вервиці. Підніс їх угору. Мовляв, це хіба що Всевишній відає.

— Не знаю. Нічий.

Я подивився на продавця крізь темні окуляри. І поставив ще коротше питання.

— Кончіса?

Його обличчя враз прояснилося. Буцім він тільки-но здогадався, в чому річ.

— Ага. Розумію. Ви шукаєте киріоса Конхіса?

— Так.

Продавець розвів руками.

— Він помер.

— Коли?

— Чотири чи п’ять років тому. — Провівши ребром долоні по горлі, він додав: — Капут.

Я кинув оком поза нього, на довгу, обперту до стільця палицю. На ній повівали прикріплені лотерейки. А тоді, в’їдливо усміхнувшись, спитав по-англійськи:

— Звідки ви? Часом не з Народного театру?

Продавець труснув головою, ніби нічого не втямив.

— Великий багач, — глипнув лотерейник на водія так, наче розраховував, що принаймні той зрозуміє, раз уже до мене не доходить. — Похований на Святого Георгія. Дуже гарний цвинтар.

Оця усмішка пересічного грецького нероби, оцей спосіб ділитись із співрозмовником зовсім непотрібними відомостями здавалися достеменними й зовсім не награними. Я мало не повірив, що він справді той, за кого подається.

— Оце й усе? — спитав я.

— Не, не[249]. Підіть подивитися на могилу. Дуже гарна.

Я забрався в машину. Він підбіг із палицею й встромив її у вікно.

— Купіть. Вам пощастить. Англійцям завжди щастить. — Відчепивши один квиток, подав мені. І раптом заговорив по-англійському: — Ну ж бо. Візьміть одну-єдину лотереєчку.

Я наказав шоферові рушати. Розвернувши авто, він поїхав, а ярдів за п’ятдесят, біля кафе, я зупинив його. Підкликав офіціанта й спитав, чий це будинок он там, позаду.

Це дім вдови Раллі. Вона мешкає на Корфу.

Я глянув у заднє вікно. Продавець швидко, надто вже швидко віддалявся. Він повернув у першу ж бічну вуличку.

О четвертій, коли трохи спала спека, я добрався автобусом до кладовища. Воно простяглося за межами міста, на лісистому схилі гори Егалеос. Звертаючись до старого воротаря, я передчував, що той витріщиться на мене, замість відповісти. Однак дідок дошкандибав до сторожки, погортав товстий реєстр і сказав, що до могили треба йти головною алеєю, а тоді повернути ліворуч у п’яте з ліку відгалуження.

Я йшов повз іграшкові іонічні храми, вигадливі стели та бюсти на колонах — повз хащі еллінського несмаку. Гаразд, що він тонув у зелені й тіні.

П’ятий поворот наліво. Ось тут, між двох кипарисів, у тіні схожої на аспідистру рослини, лежала скромна плита з пентеліцького мармуру. Під розп’яттям викарбувано:

ΜΩΡΙΣ ΚΟΓΧΙΣ

1896–1949

Помер чотири роки тому.

Перед плитою стояв зелений вазончик з дрібними білими квіточками, понад якими випиналися білосніжна арумна лілія й криваво-червона рожа. Присівши навпочіпки, я вийняв квіти з вазонка. Стяли їх недавно, чи не сьогодні вранці. Вода чиста й свіжа. Зрозуміло. У такий спосіб Кончіс підказав мені те, що я вже й без того знав: детективне розслідування заведе до глухого кута, до фальшивого гробу, до котрого вже розіграшу, до усмішки, яка розтане в повітрі[250].

Я знову поставив квіти у